Агенство острых новостей НОЖ Ведущее информационное агенство, мы публикуем самые важные и актуальные новости общественной, политической и экономической жизни Украины и мира
Связанные статьи
Вказівник за 100 метрів від патологоанатомічного бюро.
1
― Нині і повсякчас, і на віки віків, ― співає православний священник над закритою труною, засипаною квітами.
За кілька метрів на подвір’ї патбюро ― відкрита труна. Об сусідню стіну обіперли ще три віка. З машини бюро двоє чоловіків у захисних костюмах виносять ще одне тіло в чорному мішку.
До головного входу привезли ще одне тіло . Інші працівники спокійно спостерігають за процесом.
Коридор першого поверху патбюро.
Потік людей і тіл коридорами патбюро здається нескінченним.
З 2015 по 2019 рік у білоцерківських лікарнях помирали за рік 560-590 людей. У 2020-му майже вдвічі більше ― 900. Загалом Україна посідає перше місце в Європі за смертністю від ковіду.
Минулоріч з березня до кінця року в лікарнях Білої Церкви від ковіду померла 231 людина. Та вже за кілька місяців 2021-го цю цифру майже наздогнали: у січні до патбюро привезли 27 тіл у чорних пакетах, у лютому ― 29, у березні ― 106. Квітень має всі шанси стати ще гіршим ― за 9 днів померло вже 37 людей з підтвердженим діагнозом. І це без урахування районної лікарні, смертей вдома і хибно негативних тестів.
Раніше машина патбюро виїздила до лікарень по тіла разів 5 на добу. Тепер же ― 15-20.
Біла Церква ― місто невелике, 200 тисяч людей. Тож працівники і працівниці патбюро приймають у мішках знайомих, шкільних друзів, маминих подруг, сусідів. Для них цифри абзацом вище ― не просто цифри. Та все ж особливий початок відліку, перший померлий.
30 березня 2020 року від ковіду помер перший мешканець Білої Церкви ― дитячий патологоанатом Ігор Михайлович.
Патологоанатом на задньому дворі.
― Ми 10 років разом працювали, ― каже начальник патбюро Борис Миколайович, дивлячись, як на подвір’я приїжджає чергова машина з померлим від ковіду. ― Хороший був лікар, хороший товариш, веселий. Йому було 46 років, займався спортом, а ковід його першим забрав. У березні тоді повернувся з Єгипту.
Працівники відчиняють холодильну камеру для зберігання тіл людей померлих від ковіду.
Його смерть колеги переживали тяжко. Рік тому, коли страху й паніки було неспівмірно більше, ніж хворих, Ігоря Михайловича навіть відмовилися відспівувати. Тож над його труною на подвір’ї патбюро стояли його сестра, друг і Борис Миколайович.
― До смерті неможливо звикнути. Неможливо, ― коротко говорить він, не відриваючи погляду від колег у синіх комбінезонах, що обробляють дезрозчином чорний пакет. ― Це може бути з ким завгодно. Ні зв’язки в медицині, ні знання не допоможуть.
Медпрацівники несуть труну в камеру, де зберігаються тіла ковідних померлих.
Санітарна обробка тіла в пакеті.
Поверх пакету з тілом складають одяг, взуття та речі померлого.
Труну вантажать назад у автомобіль.
У жовтні Борис Миколайович і сам готувався до смерті ― температура 39℃ трималася два тижні. Одночасно хворіли дружина і син. З мамою, з якою і до хвороби зустрічався тільки на відстані, не бачилися два місяці, поки була вірогідність заразити. З тієї осені перехворіли всі працівники й працівниці бюро.
Борис Миколайович спілкується з працівником патбюро на задньому подвір’ї.
Що далі, то більше знайомих і помирають, і хворіють. Телефон не змовкає і вночі ― просять допомогти з місцем у забитих лікарнях. Борис Миколайович може хіба поспівчувати і з важким серцем відмовити ― не допомогти ніяк.
― Поки це не стосується кожної сім’ї, люди поводяться, ніби пандемії немає. Але навіть тоді не всі розуміють ― проводять похоронні обіди за померлим від ковіду, а потім гості зустрічаються в лікарні з тим самим діагнозом. А потім хтось потрапляє і сюди. Можна ж і без обіду віддати шану померлому, а вони думають про те, що скажуть люди, ― зітхає Борис Миколайович.
У кабінеті проводять розтин.
Борис Миколайович, 23 роки працює патологоанатомом у Білій Церкві.
Він не відчуває злості. І коли приходять розлючені й розбиті родичі, кричать на нього і колег просто тому, що не очікували цієї смерті і не знають, як втримати горе в собі, він намагається зрозуміти. Коли сил на розуміння немає ― тримається, щоб не закричати у відповідь.
Між людяністю і безпекою. Як в Україні ховають померлих від ковіду і що з цим не так
2
«Це місце, де мертві вчать живих».
«Це місце, де мертві вчать живих». Напис латиною над входом у те, що тут називають «Секційний зал». Назва не готує до того, що буде за напівзаскленими непрозорими білими дверима.
Василь, убраний у халат, гумові рукавиці, чепчик і маску ― так, що видно тільки темні кола під очима ― порпається. Певно, єдине слово, що підходить, бо точні рухи його різкі, швидкі, доведені до автоматизму: скальпель, пінцет, ножиці розтинають теплі тканини, вихоплюють петлі нутрощів, надрізають бліді перетинки. Людина ― спорожнілий футляр.
Василь проводить розтин.
Борис Миколайович відчиняє двері до кабінету, де відбувається розтин.
Крізь респіратор пробивається нудотний запах. З прочиненого вікна не стихає спів священника за померлими ― від цього звуку тут нікуди не дітися з 9 ранку і аж до вечора, поки поминальний конвеєр не спиниться.
― Інсульт, ― коротко каже Василь.
Через пів години він загляне в кабінет до Бориса Миколайовича:
― Інсульт такий, що правої півкулі вважай немає, інфаркт міокарда і двобічна полісегментарна пневмонія. Людина три дні лікувалася від інсульту, а там ковід такий, що капець.
Розтин проводили, бо не знали, від чого та жінка померла. Якби вона мала позитивний тест на ковід, її відразу привезли б у закритому й продезінфікованому мішку. Проте в лікарні вона провела менше ніж добу, тесту не мала, тож розтин обов’язковий.
Останній рік до кожного розтину тут ставляться як до розтину людини з ковідом ― респіратор обов’язковий. Спершу випадків такого посмертного виявлення ознак хвороби було небагато. А минулого тижня з усіх розтинів, що проводив Василь, 80% показали пневмонію, навіть якщо офіційно людина померла від інсульту, діабету чи інфаркту. Щоправда, ці люди до статистики померлих від ковіду не потрапляють ― тест їм не роблять. Тож у свідоцтві про смерть дописують «двобічна полісегментарна пневмонія», а не «ковід». Таких дописок за останні тижні ― море.
Василь 10 років працював на «швидкій» ― зараз йому 28, і він уже не хоче нікого рятувати. Каже, забракло людського ставлення і хотів мати спокійний сон. Тож у серпні він прийшов до патбюро і тепер сидить на місці померлого Ігоря Михайловича.
Василь після розтину повертається у свій кабінет.
― Я прийду додому, і для мене це все скінчиться, ― говорить. ― Смерть ― це частина життя, нікуди від цього не дінешся. Так, за кожною людиною ― окрема історія, близькі, що страждатимуть. Але глобально, у масштабі 8 мільярдів людей на планеті це ― ніщо.
Глобальна паніка йому таки трохи передається, тим паче, бабуся Василя саме хворіє на ковід. Але він тримається на тому, що знає: нічого вдіяти не може. Чоловік один з небагатьох у патбюро не відмовився від вакцинації, але надії не має ні на що:
― Мені здавалося, люди задумаються, коли почнуть хворіти й помирати їхні знайомі. Але на цих ідіотів нічого не впливає: якось до нас по тіло батька, що помер від ковіду, прийшов хлопець ― маску вдягати відмовився, ще й сказав, що не вірить, що батько помер саме від цієї хвороби. Я не знаю, що з цим можна зробити.
Василь працює на місці Ігоря Михайловича, що перший у місті помер від ковіду.
Робоче місце, мікроскоп та книга “Патоморфологія”.
Василь ― другий лікар за 23 роки роботи Бориса Миколайовича, який прийшов у патбюро. Зараз їхній колега саме хворіє на ковід, тож на все патбюро їх двоє. Щоб спокійно працювати, треба б ще принаймні двох-трьох колег ― та прийти нема кому. Така ситуація і в решті областей. За умов пандемії впоратися в такому складі тяжко й поготів, тож із серпня тут працюють і в суботу, а іноді і в неділю, працюють до вечора, щоб видати всіх ― інакше в понеділок ніде буде складати тіла.
Цифри і їх пояснення. Скільки насправді в Україні хворих на COVID-19 і як працює математичне моделювання наслідків пандемії
3
На столі Бориса Миколайовича ― список померлих на ранок п’ятниці. За минулий день уже назбиралося більш як десяток прізвищ.
Список померлих за день.
Тих, хто помер від ковіду, привозять у чорних мішках на заднє подвір’я в окремі холодильні камери або великий холодильник ― його докупили цьогоріч: у камерах могли лежати до 14 тіл, і це число довелося збільшити втричі. Одна камера на два тіла коштує 80 тисяч гривень ― таких грошей у патбюро немає. Якщо травень поб’є попередні рекорди, місця знову забракне.
Додаткова холодильна камера для померлих від ковіду.
Приміщення з холодильними камерами.
А поки що машини прибувають. Санітари й санітарки в небесно-блакитних захисних костюмах і респіраторах переносять тіла з машини в холодильну камеру, з холодильної камери ― у труну. Все обробляють дезінфектором, поверх пакета кладуть одяг, запинають тканиною, закручують віко ― і віддають на відспівування. Хтось потім труну відкриває, перевірити, чи дійсно зі своєю близькою людиною прощається.
Захисний костюм медпрацівника, що забирає тіла померлих від ковіду.
До траурних залів, де зробили ремонт перед самою пандемією, не пускають, тож на подвір’ї черга з людей і машин. Співи за упокій не стихають. Нові хрести все обпираються на стіну, похоронна служба не встигає ховати тіла, люди знімають маски, обіймаються, плачуть.
Ритуальна зала, що зачинена на час карантину.
Борис Миколайович виходить з моргу у двір, де зараз завжди людно.
Біля головного входу патбюро.
З коридору видно, як готують до відспівування померлого.
У машині ритуальних послуг домовина їде на цвинтар. Його нова, уже третя секція ― свіже перекопане поле. Пластикові квіти й пластикове гілля на хрестах схоже на ліс ― тріпочуть стрічки, рахуючи ряди, збиваюся з ліку. Поруч ще порожні ями для майбутніх трун. Здається, їх безмір.
Дорога, що розділяє старий і новий сектори кладовища.
Вже готові могили для померлих від ковіду.
Третій сектор на цвинтарі
А вже завтра копатимуть нові ― за 2,5 години ранку п’ятниці до патбюро привезли ще чотирьох померлих від ковіду.
Увечері на подвір’я приїжджає машина ― зі шланга обливають ледь не все, щоб продезінфікувати. Дарма, що в цьому немає сенсу для боротьби з вірусом ― певно, у цьому є сенс для боротьби зі страхом і невідворотністю.
Професор Віктор Досенко: «Слабкість коронавірусу робить з нього такого небезпечного ворога»
4
Врешті, дорогою до Києва починає нудити. Хочеться змити з себе все, навіть вимити мозок від спогадів: веселі таксисти, що возили нас містом, не одягаючи маску; хрести, що стирчать зі свіжих могил, схожі на оніміле, вщент переможене військо; теплий нудотний запах нутрощів. Згадую фразу з «Божественної комедії» про пекло: «Залиш надію кожен, хто сюди заходить».
Ми з білоцерківського Аїду вийшли; але надії немає?
