Агенство острых новостей НОЖ Ведущее информационное агенство, мы публикуем самые важные и актуальные новости общественной, политической и экономической жизни Украины и мира
Связанные статьи
Головна — Політика — 22 червня 2024, 09:00
«Наш письменник розчиняється, а на його місці ховають когось іншого». Україні потрібен Національний пантеон
Дані Інституту національної пам’яті свідчать, що за кордоном може бути близько 250 тисяч поховань українських історичних і культурних діячів. Олег Слабоспицький, голова правління благодійного фонду «Героїка», що опікується, зокрема, могилами видатних земляків за межами України, зазначає: лише військових-учасників визвольних змагань налічують близько 100 тисяч. Про такі поховання дбають активні українці за кордоном, посольства, проте чимало могил зникають через несплату оренди за місце на цвинтарі.
Текст підготувала платформа пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних і загиблих українських військових. Щоб повідомити дані про втрати — заповнюйте форми для загиблих військових і цивільних загиблих.
Ганна Балакир Facebook Twitter LB.ua в Google News
«Це найбільше українське кладовище в Північній Америці. І, ймовірно, в цілому світі»
Цвинтар Святого Андрія в американському містечку Саут-Баунд-Брук називають найбільшим і найвідомішим українським за океаном. Ідея створити його з’явилася в емігрантів на початку 1950-х. Український пантеон налічує майже 10 тисяч могил. Тут поховані президенти УНР в екзилі Андрій і Микола Лівицькі, Степан Витвицький, військові діячі УНР, воїни УПА, політики, науковці, митці, письменники, як-от Євген Маланюк і Тодось Осьмачка.
Фото: facebook/Diaspora.ua На цвинтарі Саут-Баунд-Брук є багато могил учасників національно-визвольних змагань
Журналіст й історик, а нині сержант ЗСУ Вахтанг Кіпіані неодноразово відвідував цвинтар. Востаннє — у грудні 2021 року.
«Це найбільше українське кладовище в Північній Америці. І, ймовірно, в цілому світі. Навіть кинувши погляд на перші ряди поховань, можна побачити могили керівників Української держави у вигнанні, видатних письменників, священників, військовиків різних українських армій. Значну кількість тамтешніх прізвищ освічений українець знає. Здебільшого це люди, які жили в США, але є й українці, що опинилися в Канаді, Європі. Родичі померлих розповідають, що люди здебільшого заздалегідь купували собі місце на цьому цвинтарі або заповідали родичам поховати себе там, скажімо, щоб бути поруч з побратимами. Там є ряд військовиків, які співпрацювали із Симоном Петлюрою, але померли в різний час. Тобто вони відразу купили собі там місця, а потім уже жили, кому скільки відведено», — розповідає Вахтанг Кіпіані.
Будівничим українського пантеону став митрополит Мстислав, ієрарх Української православної церкви у США. 1951 року він купив 23 гектари під будівництво церкви Святого Андрія, поряд з якою згодом постав цвинтар.
«Його вигляд вказує на те, що це українське кладовище. Пам’ятники мають форми хрестів, які традиційно побутували в Україні, скажімо, козацький хрест чи плити з хрестами, — продовжує Кіпіані. — Є мистецькі пам’ятники, надгробки роботи видатних художників — Якова Гніздовського чи Сергія Литвиненка. Є одна бронзова скульптура на могилі командира легендарних Чорних Запорожців Петра Дяченка — це нетрадиційно для Північної Америки, бо дорого. Із поширених тут матеріалів — граніт, бетон, камінь, дерево. На могильних каменях більшість написів українською. Так намагалися передати нащадкам інформацію про людину. Писали, звідки походить, місце смерті, освіту, рід військ, нагороди, рік шлюбу, інформацію про чоловіка або дружину — це рай для історика, скульптора, дизайнера, шрифтовика (там багато мистецьких шрифтів). Меморіал треба докладно досліджувати. Я там був багато разів, але не можу сказати, що все осягнув».
Фото: Аскольд Лозинський Панахида на могилі Євгена Маланюка на цвинтарі Святого Андрія. Письменник помер 56 років тому в США.
Щороку першої неділі після Великодня на цвинтарі Святого Андрія збираються тисячі українців, щоб пом’янути померлих. 23 травня, на День героїв, до Браун-Брука теж приїжджають українці з різних штатів.
«У цей день до військовиків приходять родичі, пластуни, сумівці, члени організації «Українські американські ветерани» — люди українського походження, які служили в американській армії, — каже Вахтанг Кіпіані. — До речі, останні ставлять на могили знаки, схожі на медалі, про те, що вони під їхньою опікою. Недавно приїздила група людей, які наводили лад на могилах членів Української вільної академії наук, висадили квіти. Напевно, вони не знали тих людей, але зробили такий жест вдячності за їхній внесок у розвиток науки».
Поховання українців у країнах Європи
Багато могил українських діячів є в Польщі. Історик Павло Подобєд каже, що їх там близько трьох тисяч. Найважливіший цвинтар у Варшаві — «Воля», де є поле старшин і козаків Армії УНР.
В Оберстдорфі на півдні Німеччини похований гетьман Павло Скоропадський. У місті Новий Ульм — письменник Іван Багряний. На мюнхенському Вальдфрідгофі — міністр уряду Української держави Дмитро Дорошенко й лідер проводу ОУН Степан Бандера. Кладовище розташоване в респектабельному районі, біля метро. Схоже на парк зі старими деревами. Степан Бандера спочиває на доріжці № 43. Могилу можна впізнати здалеку — завдяки синьо-жовтим і червоно-чорним прапорам, які залишають відвідувачі. Їх пов’язують на пам’ятник, встромляють у землю. Поруч є автомат, де можна купити свічку й сірники. На могилі запалена лампадка, сюди приходить багато відвідувачів, часто — українські туристи. Також українська громада проводить урочистості в день народження і день убивства Степана Бандери, правлять заупокійну службу.
Фото: facebook/Olena Kozub Ушанування пам’яті Степана Бандери на його могилі до дати вбивства провідника УПА 15 жовтня
Чимало славних українців залишилося у Франції: Володимир Винниченко, Нестор Махно, Симон Петлюра, командувач Армії УНР і УГА Михайло Омелянович-Павленко.
На цвинтарі Лєпкальнє в литовському Вільнюсі похований український поет, історик літератури, етнограф Яків Головацький. У Болгарії розташована могила публіциста, історика, літературознавця, громадського діяча Михайла Драгоманова.
Полковник Корпусу січових стрільців, перший голова ОУН Євген Коновалець похований на кладовищі Кросвейк у Роттердамі (Нідерланди). Його надгробок з чорного мармуру: козацький хрест і плита, на якій викарбувано тризуб як емблему ОУН.
«Намогильний камінь знімають, кістки перекладають у своєрідну братську могилу або спеціальні ніші»
Усіма цими похованнями опікуються родичі, активні українці, іноді посольства України. Однак значній частині, зокрема в Європі, загрожує ліквідація. А дуже багатьох уже немає. Їхнє зникнення на європейських цвинтарях фіксують щороку. Причина — несплата оренди за місце. У таких країнах, як Німеччина, Франція, Бельгія, Бразилія, вона становить від 30 до 100 євро на рік. У Мюнхені на Вальдфрідгофі ліквідували могили підполковника Армії УНР Миколи Стечишина, хорунжого Армії УНР, редактора українських видань у Німеччині «Наше життя», «Українські вісті», «Мета» Павла Котовича. На Ольшанському кладовищі в Чехії зникли поховання поета Юрія Дарагана, скульптора Степана Колядинського. Немає могил письменника, дипломата і перекладача Василя Короліва-Старого і його дружини, письменниці Наталени Королевої, підполковника армії УНР Миколи Зайчишина. Через відсутність фінансування знесли дві могили дочок ученого-фізика Івана Пулюя.
«Найчастіше родичів померлих уже немає. Організації, які раніше опікувалися могилами, перестали існувати, а новітня еміграція ними не цікавиться. Тоді намогильний камінь знімають, кістки перекладають у своєрідну братську могилу або спеціальні ніші. Так наш письменник, полковник армії УНР просто розчиняється, а на його місці ховають когось іншого, хто заплатить», — каже Вахтанг Кіпіані.
Інколи активісти збирають гроші на оренду через інтернет, знайомих. Наприклад, австрійський Пласт є опікуном українських могил на території цієї держави. Усе почалося з ушанування пам’яті учасників Листопадового чину — повстання, організованого в ніч на 1 листопада 1918 року, аби встановити владу ЗУНР. Українці в Австрії шукали могили військових, які брали участь у національно-визвольних змаганнях.
«Перша могила, яку ми взяли під свою опіку, належала Іванові Ротніку, учаснику Другого зимового походу (військова операція Армії УНР проти РСФРР у жовтні-листопаді 1921 року. – Авт.). Він відморозив тоді ноги й помер 1932 року, — розповідає пластун Тарас Піняжко. — 2018 року закінчувалася оренда місця. В Австрії його купують на 10 років. Якщо не заплачено — могилу зносять.
Через це чимало поховань українських діячів вже немає. Тоді через Пласт ми запустили акцію «Врятуй могилу героя» і почали збирати кошти. Отримали 1050 євро і проплатили оренду могили до 2028 року. Після цього знайшли ще декілька могил і взялися збирати кошти на них. Тепер опікуємося 14 похованнями на території Австрії, причому не лише військових».
Фото: facebook/Taras Pinyazhko Могилу соліста Віденської опери Івана Савки та його родини австрійці мали знести за несплату оренди. З ініціативи Тараса Піняжка зібрали необхідну суму.
Раніше австрійські пластуни також оплачували ремонти пам’ятників.
«Бо в Австрії, якщо він розвалюється, хитається, тобто в аварійному стані, його взагалі зносять, — продовжує Тарас. — Але зараз змінився закон: ремонтувати поховання може тільки родич або якщо мерія надасть похованню статус могили почесної особи».
«На створенні Національного пантеону залежить невеликій купці людей»
29 січня 2017 року на Лук’янівському цвинтарі в Києві перепоховали українського поета й дипломата УНР Олександра Олеся та його дружину Віру Кандибу. До цього вони спочивали на Вільшанському цвинтарі Праги, їхні могили доглядав, сплачував оренду зокрема, виходець з України Володимир Михайлишин. Після його смерті син вирішив поховати батька в могилі Олеся.
Фото: Михайло Кальницький 29 січня 2017 року в Києві на Лук’янівському кладовищі перепоховали поета Олександра Олеся та його дружину Віру Кандибу.
Про перепоховання українських діячів на батьківщині історики й активісти жваво заговорили із 10 років тому. Щоб реалізувати ідею, мали б створити Національний пантеон.
«Життя показало, що на створенні пантеону залежить невеликій купці людей, які почали цим займатися. Але на рівні рішень це ніяк не просувається: Мінфін не має грошей, Київська міська рада — землі і так далі. Немає землі — немає проєкту, бо від розміру ділянки залежить, скількох там зможемо перепоховати, — каже Кіпіані. — Серед пропозицій фігурувала ділянка на місці нещодавно демонтованого пам’ятника на честь Переяславської ради під аркою Дружби народів у Києві. Там місця мало, поховань на сто. Інша думка — Аскольдова могила, яка до 1930-х років була цвинтарем, поки більшовики там усе не знищили. Там більше місця».
«Час виходити на якісь спільні рішення в питанні Національного пантеону, — додає Володимир В’ятрович, колишній директор Інституту національної пам’яті, історик. — Добре, що на загальнонаціональному рівні запроваджують традицію вшанування загиблих героїв теперішньої війни, створюють військові кладовища по всій Україні, розгортають проєкт Національного військового меморіального кладовища. Це перші сходинки до найважливішого проєкту, яким буде Національний пантеон. На мою думку, для пантеону найкраще надається пагорб над Дніпром, під колишньою Аркою дружби народів. На цьому суцільному пагорбі розташовані та сама Аскольдова могила, Києво-Печерська лавра, меморіал жертвам Голодомору. Тобто постає концепт боротьби українського народу на різних його етапах, куди пантеон прекрасно вписувався б».
Фото: facebook/Yuliya Khalimenko Сьогодні на Аскольдовій могилі є кілька поховань окремих захисників, наприклад, Дмитра Коцюбайла
Хто має право бути перепохований на Національному пантеоні? Як приклад, Симон Петлюра — головний отаман Армії УНР, фактично керівник держави, зазначає Кіпіані.
«Степан Бандера лежить у Мюнхені. Про його перепоховання я говорив з онуком, теж Степаном, який живе в Канаді. Він був проти перевезення праху діда в Україну, бо в нас до влади регулярно приходили всілякі виродки на кшталт Януковича або Табачника. Родичі не були впевнені, що могила буде збережена або прах не зазнає вандалізму. А крім того, Українська держава офіційно не зверталася з такою пропозицією до родини. Таких видатних імен за кордоном десятки, і тут має бути державна політика, звернення уповноважених органів, демонстрація серйозних намірів і відповідальності. Держава і суспільство повинні показати, що за п’ять років після закінчення війни до влади не прийдуть «януковичі» й не скажуть, мовляв, для чого нам у центрі столиці прах Бандери», — додає Вахтанг Кіпіані.
Він вважає, що коли постане військове кладовище, це частково вирішить питання, де перепоховувати історичних діячів, адже це достойне місце для учасників національно-визвольних змагань.
«Під Києвом виділена для цього ділянка. Планують, що цього року там будуть перші поховання вояків. Частина військовиків з Європи могла б бути перепохована там. Треба врахувати те, що дехто заповідав поховати його в Україні. Щодо декого маємо моральний обов’язок це зробити. А імена декого носять військові підрозділи ЗСУ, як-от: бригада імені Марка Безручка, який похований у Варшаві, або розвідувальний батальйон імені Євгена Коновальця, який у Роттердамі, — додає Вахтанг Кіпіані. — Перші кроки в цьому напрямку вже здійснюють, але це швидко не робиться, бо кожна країна має правила й багато інших нюансів. Та, на відміну від Національного пантеону, тут у мене є стриманий оптимізм».
Ганна Балакир Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram .fb_iframe_widget_lift { width: 100% !important; } Теми: поховання , Степан Бандера, Петлюра, Олександр Олесь Facebook Twitter LB.ua в Google News
