Агенство острых новостей НОЖ Ведущее информационное агенство, мы публикуем самые важные и актуальные новости общественной, политической и экономической жизни Украины и мира
Связанные статьи
Теоретично в кримінальному провадженні пріоритетно повинні діяти принципи презумпції невинуватості, таємниці досудового розслідування та права на справедливий суд. Однак ці засадничі принципи можуть бути нівельовані безпосередньо тими, хто покликаний здійснювати їх захист та охорону. Чому «викривальні» повідомлення українських правоохоронних органів виходять за встановлені законом межі та можуть трактуватись як дифамація, «Юридичній практиці» розповіла адвокат Вікторія Козаченко, керуюча партнерка юридичної компанії «Арсенал Партнерс».
— Як ви оцінюєте поточну практику поширення правоохоронними органами інформації про «викриття» в резонансних кримінальних провадженнях?
— Як ви правильно зазначили, це саме практика, оскільки правоохоронні органи дедалі частіше використовують «резонансне викриття» як простий інструмент швидкого поширення інформації щодо обставин кримінального провадження, передовсім у тих справах, в яких вина особи не підтверджується доказами, формуючи при цьому в суспільстві упереджене уявлення, що дає змогу правоохоронним органам «не напружуватися», однак досягати надалі бажаного для них результату.
В одній зі справ, де я є захисником, правоохоронці використали чи не всі можливі методи маніпуляцій, що призвело до того, що особа понад рік тримається під вартою лише з підстав попереднього розголосу правоохоронцями в ЗМІ та публічного звинувачення його в протиправних діяннях, які не підтверджені жодним доказом та навіть не мають логічного зв’язку, що пов’язує службу мого клієнта з підприємницькою діяльністю інших осіб.
Абсурднішої ситуації, щоб не сказати жахливої, яка тримається виключно на дифамації, я переконана, Європейський суд з прав людини ще не бачив, а ця справа обов’язково стане предметом розгляду в ЄСПЛ.
— Можете уточнити, про яку саме справу йдеться?
— Власне, ДБР уже все розказало. Це кримінальне провадження щодо Євгена Борисова, колишнього очільника Одеського обласного ТЦК.
Це яскравий приклад, коли «мета виправдовує засоби», адже перед зверненням до суду з клопотанням про обрання запобіжного заходу Євгену Борисову у вигляді тримання під вартою ДБР використали вже перевірений метод «розголосу про резонансну справу».
Я більш ніж переконана, що з тими «доказами», які лягли в основу тримання пана Борисова під вартою, без попередніх дифамаційних вкидів суд виніс би окрему ухвалу щодо законності дій ДБР та прокурора, а не визначив строк тримання під вартою моєму підзахисному.
— Які саме повідомлення ДБР ви розглядаєте як дифамаційні? І чому вживаєте саме цю дефініцію?
— Я сміливо можу назвати справу Борисова прикладом застосування дифамації відносно нього.
Загалом українське законодавство не вживає термін «дифамація», однак як лаконічне змістовне слово іншомовного походження він активно використовується на практиці та в законодавствах деяких країн для позначення приниження честі, гідності та ділової репутації. Часто поняття “дифамація” використовується на позначення поширення відомостей, що несуть образу, заподіюють шкоду гідності, честі особи, прямого наклепу.
Так, ДБР зробило розголос у ЗМІ про те, що Борисов уже є засудженим і стверджує про вчинення ним злочину, невідворотність покарання, конкретизують навіть строк його ув’язнення. Усе це можна знайти в повідомленнях під назвою «Перед судом постане колишній керівник Одеського обласного ТЦК, який під час війни обманом їздив відпочивати в Іспанію та на Сейшели», розміщених на офіційному сайті Державного бюро розслідувань у липні 2023 року та липні 2024 року, а також останній «резонанс», на думку ДБР, про який 24 серпня 2024 року на телемарафоні “1+1” повідомила радниця з комунікацій ДБР.
Такі дії органу досудового розслідування, на моє переконання, мають протиправний характер, спрямовані на позапроцесуальний тиск на суд і порушують законні права та інтереси Євгена Борисова.
У зв’язку з цим сторона захисту Борисова звернулася до суду з клопотанням про встановлення порушень презумпції невинуватості та його права на справедливий суд.
— Які саме норми законодавства ви вбачаєте порушеними з боку правоохоронців?
— Положення чч. 1, 5 ст. 17 КПК України встановлюють, що особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може зазнавати кримінального покарання, доки її вину не буде доведено в порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.
Поводження з особою, вина якої у вчиненні кримінального правопорушення не встановлена обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, має відповідати поводженню з невинуватою особою.
Ч. 4 ст. 296 ЦК України передбачено, що ім’я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, або особи, що вчинила адміністративне правопорушення, може бути використане (обнародуване) лише в разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду стосовно неї або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення та в інших випадках, передбачених законом.
Зазначене положення є похідним від гарантованої ч. 1 ст. 62 Конституції України презумпції невинуватості, яка передбачає, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може зазнавати кримінального покарання, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
>Наведені положення чинного законодавства узгоджуються з ч. 2 ст. 6, стст. 7, 8 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає, що кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
У рішенні Конституційного Суду України від 8 червня 2022 року № 3-р(II)/2022 у справі № 3-20/2021(40/21) щодо презумпції невинуватості, крім вищевказаних положень вітчизняного законодавства, КСУ посилається на практику ЄСПЛ та інші відповідні європейські нормативи, які окреслюють гарантії презумпції невинуватості та межі їх порушень.
Це, зокрема, справа «Грабчук проти України», «Allen v. the United Kingdom», спеціальне дослідження Європейської комісії «За демократію через право» «Мірило правовладдя» в якому зазначено: «Не повинен чинитись ненавмисно чи навмисно вплив із боку інших гілок влади на компетентний судовий орган шляхом висловлення заздалегідь своєї оцінки фактів судового рішення. Те саме стосується й певних приватних джерел думки, як-то медійних». А також позиція Конституційного Суду Литовської Республіки з цього питання.
— Чи є випадки визнання національними судами порушення презумпції невинуватості правоохоронними органами нашої держави?
— Як приклад можу навести окремі ухвали Вищого антикорупційного суду від 31 жовтня 2023 року у справі № 991/392/23 та від 17 січня 2024 року у справі № 991/4071/22, якими встановлено порушення презумпції невинуватості, закріпленої у п. 2 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та ст. 17 КПК України.
Водночас у розрізі цієї проблематики, на мою думку, вартою уваги є позиція колегії суддів Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду, викладена в ухвалі від 27 листопада 2023 року у справі № 991/7923/23, у якій зазначено таке: «Судова влада фактично втратить підстави для свого існування, якщо під страхом осуду, згенерованим бездіяльністю органу досудового розслідування, буде приймати судові рішення, які не ґрунтуються на вимогах закону, що буде мати наслідком створення не правової держави, а поліцейської».
Водночас така практика національних судів є швидше винятком, ніж правилом, що призводить до посідання Україною «призового» третього (наразі через виключення країни-агресора — другого) місця за кількістю звернень до ЄСПЛ із нереально великими розмірами стягнень із державного бюджету — сатисфакцій, які присуджуються на користь заявників.
— А як же бути з очевидним суспільним інтересом до осіб, які виконують публічні функції, до справи одеського військкома та інших резонансних проваджень?
— Насамперед варто зазначити, що жодних протиправних дій Євген Борисов як очільник Одеського обласного ТЦК не вчиняв, жодного порушення стосовно його службових обов’язків слідчими не зафіксовано та не виявлено.
У публічному доступі є судові рішення, які кожен може проаналізувати, але не зрозуміє, як підприємницька діяльність інших осіб, зареєстрована ще 10-15 років до цього, пов’язана зі службовою діяльністю Євгена Михайловича, його можливістю будь-яким способом впливати, допомагати веденню такого бізнесу. Види діяльності суб’єктів господарювання ніколи не були пов’язані з державними закупівлями, коштами державного, місцевих бюджетів, жодним іншим чином не стосувалися посади, яку обіймав Борисов. Бізнес із торгівлі речами та одягом у роздрібних магазинах, надання інших послуг у цій сфері взагалі не потребував підтримки Євгена Михайловича з огляду на його повноваження та рід службової діяльності. Водночас вказане підприємництво є цілком прозорим, давно всім відомим, оподаткованим відповідно до вимог чинного законодавства, ніким фіктивним чи незаконним не визнаним.
З тих матеріалів, які містяться в кримінальному провадженні, взагалі неможливо встановити і зрозуміти роль Євгена Борисова, в чому його звинувачують, як і не зрозуміло, навіщо проводилося досудове розслідування, якщо матеріали справи містять лише реєстраційні дані об’єктів нерухомості, суб’єктів господарювання та інші відомості з відкритих джерел або надані безпосередньо особами, яких це стосується.
Усе це я розповідаю до того, що складно визначити, з яких підстав ДБР формує категорію «резонансу». Якщо з 15-річного законного бізнесу певного кола осіб, то в такому разі відносно кожного, на кого поширюється Закон України «Про запобігання корупції», слід вносити відомості до ЄРДР. Оскільки очевидно, що в такої категорії осіб є чоловіки, дружини, батьки, діти, теща, брат, сестра тощо, які займаються бізнесом, і саме з цих підстав їх можна звинуватити в незаконному збагаченні, легалізації тощо. Я переконана, що серед працівників ДБР, прокурорів, суддів знайдеться чимало таких випадків.
Саме така ситуація виникла з Євгеном Борисовим, як кажуть, була б людина, стаття знайдеться.
Але в будь-якому випадку принцип гласності, згідно з яким суспільство має право знати про діяльність посадових осіб, є дуже обмеженим, а правоохоронні органи повинні здійснювати інформування про кримінальне провадження з усією необхідною обережністю та обачністю, щоб дотриматися принципу презумпції невинуватості. Адже цей принцип не лише забороняє передчасне висловлення думки про те, що особа, яку обвинувачено у вчиненні злочину, є винуватою, тоді як це ще не доведено відповідно до закону, а й поширюється на заяви, які роблять державні посадові особи стосовно проваджень, що тривають у кримінальних справах, і які схиляють громадськість до думки про вину підозрюваного (обвинуваченого) та визначають наперед оцінку фактів компетентним судовим органом.
Наголошу, що офіційні публічні коментарі та висловлювання ДБР стверджувального характеру відносно Борисова мають вкрай негативний результат як для його захисту, так і для авторитету судової влади з огляду на те, що ДБР фактично визнало вину цієї особи у вчиненні злочину, незважаючи на відсутність вироку суду з цього питання. Хоча суд за результатами розгляду справи може ухвалити не лише обвинувальний, а і виправдувальний вирок.
Слід зауважити, що презумпція невинуватості порушується, якщо судовий акт або заява публічної посадової особи щодо обвинуваченого у вчиненні злочину відображає думку про те, що він винен, до того, як його вина встановлена відповідно до закону.
Інкриміновані Євгену Борисову правопорушення не належать до кримінальних правопорушень проти життя та здоров’я особи; не належать також до кримінальних правопорушень проти волі, честі та гідності особи; як і не належать до кримінальних правопорушень проти громадської безпеки чи у сфері правосуддя, а отже, логічним є висновок, що як для держави, так і для суспільства не було та немає нагальної потреби в його ізоляції, тим більше на такий тривалий час.
