Агенство острых новостей НОЖ Ведущее информационное агенство, мы публикуем самые важные и актуальные новости общественной, политической и экономической жизни Украины и мира
Связанные статьи
Ця п’єса почалася вже давно,
I лиш тепер збагнув я: то вистава,
де кожен, власну сутнiсть загубивши,
i дивиться, i грає. Не живе.
Василь Стус
«Ця п’єса почалася вже давно»
Через 25 років після прийняття Конституції України можна підвести підсумки її правозастосування діяльності Конституційного Суду України, як головного та єдиного арбітру між гілками влади.
В День Конституції варто згадати, що власне святкують політики і чому має вихідний український народ. Пересічні громадяни, та навіть юридична спільнота, не замислюється над існуючим змістом діючої редакції тексту Основного Закону.
За цей час парламентарі багаторазово порушували Конституцію України, що відображено, як в практиці рішень КСУ, так і в діях парламенту по делегітимізації єдиного органу конституційної юрисдикції.
Що ж залишилось від Конституції, яку вночі вимушені були прийняти народні депутати. Конституція 1996 року є скоріше логічним продовженням Конституційного Договору між гілками влади і політичними елітами, а ніж суспільним договором. Вона народилась не як прояв волі громадян, а була компромісом між Президентом і парламентом та була прийнята за добу безперервного засідання.
Депутати різних політичних сил вимушені були консолідуватись під тиском Президента. Тому нахвалювання авторами самих себе є скоріш даниною причетності до процесу та акторського складу, а от глухонімий суфлер залишився непомітно за лаштунками. З політичної та економічної точки зору прийняття Конституції та подальші маніпуляції з нею в часи правління Президента Леоніда Кучми породили не суспільний, а скоріше олігархічний консенсус.
Вже в 2000 році Президент Кучма, як це водиться «за народною ініціативою», провів референдум з метою зняття недоторканості з парламентарів, скорочення їх чисельності до 300 та створення двопалатного парламенту. Плебісцит вийшов вдалим, але ж імплементувати такі зміни не дозволив Конституційний Суд України.
На той час молода демократія, ще не знала таких механізмів як блокування будівлі КСУ активістами з фаєрами, відсторонення суддів КСУ та порушення кримінальних проваджень щодо діяльності та винесення рішень Суддями КСУ.
Безперечно, до Суддів КСУ питань з кожним днем більшає, а їх фаховий та якісний склад завжди залишав бажати кращого. Правова позиція самих Суддів та Суду коливалась разом з лінією, яку проводила діюча в той чи інший проміжок часу влада. Достатньо згадати Рішення КСУ, яке надавало право Президенту Кучмі балатуватись втретє на посаду Глави держави.
Під кінець правління Леоніда Кучми відбулась так звана «Помаранчева революція» і поки вона відбувалась, в період листопада 2004 по січень 2005 року, в кабінетах відбувався процес чергових змін до Конституції під нові реалії. Президент зміг «підстрахуватись» і «провести» через парламент Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, з порушенням процедур, що стане типовим для сучасного парламентаризму. Ця Конституційна реформа перерозподіляла повноваження в бік Прем’єр-міністра. Автором цієї моделі був Віктор Медведчук, який очолював Адміністрацію Президента, відповідно й «реформа Медведчука».
Йшов час, Президентом в «третьому» турі було таки обрано Віктора Ющенко.
Народні депутати, які відносили себе до так званих «демократичних» сил двічі безуспішно звертались до КСУ з метою відміни Конституційної реформи «Медведчука» 2004 року:
конституційне подання 47 народних депутатів України від фракції Блоку «НАША УКРАЇНА»: політична партія «Народний Союз Наша Україна», Народний Рух України, Партія промисловців і підприємців України, Конгрес Українських Націоналістів, Українська республіканська партія «Собор», Партія Християнсько-Демократичний Союз у Верховній Раді України від 19.09.2006 року. конституційне подання 102 народних депутатів України від фракції «Блок Юлії Тимошенко» (політичних партій «Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина», Українська соціал-демократична партія) від 28.03.2007 року.
Зрештою, у 2010 році Конституційний Суд України своїм Рішенням від 30.09.2010 року № 20-рп/2010 відновив дію Конституції України в первісній редакції 28 червня 1996 року, яку власне сьогодні і святкують та констатував порушення процедури розгляду, ухвалення змін 2004 року. Ця справа розглядалась за конституційним поданням 252 народних депутатів України від 13.07.2010 року щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України).
Рішення Конституційного Суду України від 30.09.2010 року №20-рп/2010 – є остаточним, обов’язковим для всіх органів влади, не може бути оскаржене та підлягає опублікуванню. Більше того, це Рішення є чинним на сьогоднішній день та є частиною чинної нині Конституції. Поточна редакція Конституції, а саме пп. 15 та 16 «Перехідних положень» Конституції, викладена з урахуванням вимог Рішення Конституційного Суду України від 30.09.2010 року № 20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів щодо відповідності Конституції (конституційності) закону «Про внесення змін до Конституції України» від 08.12.2004 № 2222-IV. Рішення ухвалені Конституційним Судом України, є обов’язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені. Однозначною з цього приводу є як позиція Верховного Суду, яку було сформульовано у Рішенні від 14 серпня 2020 року № 640/8752/19, так і позиція самого Конституційного Суду визначена у Рішенні від 2 грудня 2019 року у справі № 1-182/2019(4165/19).
Проте у 2014 році, не дивлячись на зайві формальності та керуючись революційною доцільністю політики у владних кабінетах, як і за попередніх змін, вдало скористались трагічними подіями під час так званої «Революцію Гідності» і за 8 хвилин, без дотримання конституційних процедур повернулись до тексту Конституції, який мав на меті обмежити повноваження новообраного на той час Президента Ющенко. Тобто до редакції Конституції України у варіанті «реформи Медведчука» з яким революціонери начебто палко боролись і який нині потрапив під санкції.
Проте повернулись, але не повністю, оскільки поточна редакція Конституції, а саме пп. 15 та 16 «Перехідних положень» Конституції, викладена з урахуванням вимог Рішення Конституційного Суду України від 30.09.2010 року № 20-рп/2010.
Більше того за вказівкою парламенту, який прийняв відповідну Постанову, Генеральна прокуратура порушила кримінальне провадження спочатку переслідуючи Суддів КСУ, а згодом представників органів виконавчої влади за обов’язкового до виконання Рішення КСУ та чинного понині і такого, що є частиною діючої Конституції. Остаточне Рішення КСУ переглянув слідчий спеціально створеного Департаменту ГПУ, визнав його неправосудним і прийшов до висновку, що Президент та народні депутати разом з Суддями КСУ, будучи представниками найвищих органів державної влади захопили самі себе. Таким на думку прокурорів «революційного» департаменту були дії спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади.
І тут варто звернутись до практики КСУ. Конституційний Суд України неодноразово звертав увагу на те, що Верховна Рада України не має конституційних повноважень щодо дачі вказівок та доручень органам прокуратури, тим більше у конкретних справах, а подібні Постанови Верховної Ради України визнаються такими, що не відповідають положенням Конституції України (неконституційними), зокрема і в Рішеннях КСУ № 8-рп/2001 від 14 червня 2001 року, № 4-рп/2000 від 11 квітня 2000 року. Відповідно до п. 4.2 мотивувальної частини рішення КСУ від 07 квітня 2004 року № 9-рп/2004 повноваження Верховної Ради визначаються статтею 85 Конституцією України. Проте, ні зазначена стаття Основного закону України, ні будь-яка інша його стаття не наділяли Парламент повноваженнями встановлювати факт кримінального правопорушення винними особами по факту прийняття Рішення КСУ № 20-рп/2010.
По суті парламентарі у неконституційний спосіб привласнили повноваження, самостійно встановивши факти вчинення кримінального правопорушення та без рішення суду визначила вину необмеженого кола осіб на майбутнє, у результаті чого перебрала на себе повноваження Генеральної прокуратури та судової гілки влади, а відтак порушила вимоги статті 6, частини 2 статті 19 Конституції України.
Більше того, в основі принципу правової визначеності, як одного з основних елементів принципу верховенства права, лежить відоме з римського права положення «res judicata» – вирішена справа (повний вислів «res judicata pro veritate habetur!» – судове рішення слід визначати за істину), яке означає остаточність рішення суду, яке набрало чинності і не може бути переглянуте.
У рішенні КСУ від 11.03.2010 року № 8-рп/2010 (справа № 1-1/2010) зазначено, що одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу «res judicata» – принципу остаточності рішень суду. Суддя КСУ Первомайський О.О. в окремій думці до рішення КСУ № 2-р(II)/2020 від 15.04.2020 року зазначив, що максимально жорстка дія принципу «res judicata» щодо рішень КСУ зобов’язує його за правилом «сьогодні та у цій справі» ухвалювати самодостатні та несуперечливі рішення. Принцип «res judicata» визнано на міжнародному рівні та зафіксовано, в тому числі, у пункті 1 статті 44 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Тобто в 2014 році з’явився механізм додаткового тиску на КСУ шляхом порушення кримінальних проваджень.
Руйнація Верховного Суду України призвела до створення Верховного Суду, який виявився нездатним керуватись законом і в своїх рішеннях вже прямо підмінив право політичною доцільністю послаючись на масові народні протестні виступи та рухи, Угоду про врегулювання політичної кризи, підписану Президентом, лідерами опозиції та засвідчену офіційні представники Німеччини, Польщі та Франції. Зазначена Угода передбачала відновлення дії Конституції України 2004 року, що згодом і зробив парламент прийнявши Закон України № 742-VII «Про відновлення дії окремих положень Конституції України». Є в позиції Верховного Суду й посилання на так звані «Помаранчеву революцію» та «Революцію Гідності» та інші оціночні неправові судження. Тим часом вибірково звільнені судді продовжують боротьбу в ЄСПЛ.
У 2016 році внаслідок чергових змін до Конституції України судді при здійсненні правосуддя офіційно перестають підкорятись виключно закону, а тому й перестає видаватись дивною позиція Верховного Суду щодо наявності в рішеннях все більшого посилання на політичну доцільність і все менше на право.
Серед інших курйозів відділяється й ініціатива колишнього Президента Порошенко, який звернувся до КСУ з метою відновлення звання Президента України Віктора Януковича, якого в свою чергу Верховна Рада в 2015 році позбавила цього статусу. Зрештою у 2019 році КСУ посилаючись на політичну доцільність, політичну волю парламенту, виняткову ситуацію та події 2014 року Велика палата Конституційного Суду України самоусунулась від розгляду цього подання. При цьому кожен з цих кроків сам по собі (позбавлення, звернення про відновлення та не розгляд подання) – не має жодного відношення до права. Це типовий політичний оксюмерон сучасного конституціоналізму.
На сьогодні статус Конституційного Суду України та Суддів, які входять до його складу поставлена під сумнів, а отже сумнівними будуть і рішення, які приймає суд без участі відсторонених суддів.
Така делегітимізація КСУ була започаткована ще у 2014 році Постановою Верховної Ради України «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді», коли вибірково звільнялись судді КСУ та порушувались кримінальні провадження навколо винесення діючих по нині Рішень.
Парламентарі поставили під сумнів роль арбітрів, визначених Конституцією України при вирішенні конституційних спорів і тлумаченні Конституції України, що знайшло продовження і в указах Президента Володимира Зеленського про відсторонення від посади суддів КСУ та скасуванні указів Президента про призначення суддів КСУ.
Конституція України так і не стала документом прямої дії. Сьогодні декларативно її окремі норми можна вставити в позовну заяву чи рішення суду, але спиратись на неї, як Основний Закон недостатньо.
Нещодавно перший віце-спікер ВРУ небезпідставно жалівся на відсутність еталонного тексту Конституції України. На його думку немає єдиної редакції зрозумілої самої Конституції України і ми святкуємо День Конституції України й не розуміємо, що більш ніж по двадцяти статтях, станом на сьогодні, у зв’язку із постійними змінами, скасуваннями Конституційним Судом і так далі немає єдиної однозначної редакції. Тому й свято теж умовне.
Де-факто, більшість юристів та політиків використовує електронний варіант Основного Закону України, текст якого розміщений на веб-сторінці Верховної Ради України у розділі «Законодавство України» та є скомпільованим на основі офіційних публікацій у «Відомостях Верховної Ради України» тексту Конституції України, прийнятої на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, із наступними змінами і доповненнями.
Нині парламентарі продовжують імплементувати оціночні категорії на кшталт «політико-правових рішень» в законодавство витісняючи законність, як з Конституції, так і наділяючи Главу держави не притаманними функціями. Фактично Верховний Суд вже застосовує такий підхід в своїх рішеннях, а Офіс Генерального прокурора продовжує здійснювати процесуальне керівництво у кримінальному провадженні, що розслідується 8-й рік за фактом скасування Конституційним Судом «реформи Медведчука», що начебто призвело до захоплення влади.
Подібний рівень політико-правового діалогу фактично призводить до повної правової невизначеності та поступово делегітимізує визначених Конституцію суб’єктів державної влади.
За таких умов діяти в передбачених законом і Конституцією межах та спосіб сучасним політикам видається архаїзмом, який замінюють політичною доцільністю та рішучістю, тому розраховувати на швидке повернення до режиму законності вже не доводиться.
Україна крокує своїм унікальним, подекуди алогічним і загадковим шляхом. Саме тому оптимізму і позитивної динаміки конституційному процесі немає, не дивлячись на урочисте святкування.
Автор: Володимир Богатир, Заслужений юрист України
