Агенство острых новостей НОЖ Ведущее информационное агенство, мы публикуем самые важные и актуальные новости общественной, политической и экономической жизни Украины и мира
Связанные статьи
Відповідь Данилові Гетманцеву. Про економічну стратегію, міфи, роль держави і свободу.
Культура діалогу є критично важливою для вільного, демократичного суспільства. Вона впливає на формат боротьби ідей, рівень довіри у суспільстві, потужність інтелектуальних активів для вироблення, реалізації та супроводу системних реформ у країні.
Обмін думками, критична оцінка думки опонента, встановлення причинно-наслідкових зв’язків, очищення фактів від оцінок – усе це важливе для формування професійної, відповідальної, науково фундованої еліти. Такі інтелектуали є, з одного боку, потужним санітарним контролем для протидії проникненню шкідливих, тупикових ідей та рекомендацій. З іншого боку, вони є цінним каталізатором руху вперед.
Моя суперечка із шановним Данилом Олександровичем Гетманцевим, народним депутатом, головою комітету Верховної Ради з питань фінансів, податкової та митної політики вийшла у публічний простір. Я вважав за потрібне висловити свою думку щодо білоруської економіки та створеної в Білорусі моделі як відповідь на оцінки шановного депутата (програма «Свобода слова на ICTV» від 13 вересня 2021 року). Мій матеріал «Деміфологізація білоруського Держплану» було опубліковано 29 вересня 2021 року.
Гетманцев досить докладно виклав свої думки щодо економічної політики України, її стратегії розвитку на YouTube-каналі Ukrlife.tv 26 жовтня.
У межах науково-практичної дискусії я докладно проаналізував його думку у своєму матеріалі «Гетьманщина України чи хронічна хвороба лівизни. Матеріалізація привида Лукашенка, Глазьєва та Азарова» 29 жовтня.
Стаття Данила Олександровича від 9 листопада 2021 року у блозі на сайті «ГОРДОН» є продовженням важливої дискусії щодо стратегії розвитку економіки України, обґрунтуванням запропонованої ним економічної політики.
Вітаючи конструктивну дискусію із головними полісімейкерами нинішнього складу парламенту та уряду України; відповідаючи на висунуті на мою адресу зауваження та оцінки; вважаючи критично важливим установити факти, реальні причинно-наслідкові зв’язки в економічній політиці України у контексті міжнародного досвіду; збагачуючи внутрішньоукраїнську дискусію науковими висновками, історичним досвідом задля досягнення швидкого, довгострокового, інклюзивного економічного зростання, продовжую заочні дебати із шановним Данилом Олександровичем.
Його думки, оцінки та пропозиції у сфері економічної політики є типовими не тільки для України, а й для більшості перехідних країн. Тим паче важливо ідентифікувати фактичні, логічні дефекти, методологічні хитрощі, історичні неточності, щоб подати як широкому загалу, так і дісіжнмейкерам України об’єктивну, науково обґрунтовану, історично точну інформацію для вироблення такої економічної політики, яка б забезпечила швидке, довгострокове економічне зростання, тобто подвоєння ВВП країни що 10 років до 2050 року.
Проаналізуємо основні положення, твердження та гіпотези статті шановного депутата Данила Олександровича Гетманцева.
Про мету економічної політики України.
У заголовок матеріалу Гетманцева винесено твердження про його бачення довгострокової мети економічної політики влади України: «Наша мета – зростання ВВП темпами, які випереджають сусідів. 6–7% на рік протягом 25–30 років сьогодні вже не є чимось унікальним». Цю його думку висловлено 9 листопада. Трохи раніше, 26 жовтня, він же на запитання про те, чи Україна буде хоча б один рік зростати на 4% ВВП, відповів: «Ми маємо відмовитися від інфантилізму, властивого незрілим націям. Ми маємо зрозуміти, що шлях економічного становлення дуже складний, найголовніше – тривалий шлях.
Тобто «наша мета» – це, мабуть, мета нинішньої влади. Гетманцев її озвучує, але не аж три тижні тому вихід на такі темпи зростання він вважає інфантилізмом. Що змінилося за цей час? Теоретичних, політекономічних аргументів, нових джерел зростання, новацій у сфері економічної політики народний депутат не вказав. Водночас він зробив одне дуже суперечливе, якщо не сказати хибне, твердження. На його думку, забезпечення зростання 6–7% ВВП на рік протягом 25–30 років «сьогодні вже не є чимось унікальним». Тобто це буденно, звично, поширено, доступно. Звернімося до фактів. Доповідь про перехід 2017–2018 років Європейського банку реконструкції та розвитку має назву «Забезпечуючи стійке зростання». У ньому експерти наводять аналіз епізодів винятково високих темпів зростання. Аналізуючи статистику з 1951 року, економісти ЄБРР називають 30 епізодів, із яких виділимо Китай (1962–2016), Тайвань (1952–2016), Південну Корею (1961–2003), Сінгапур (1961–2012), Мальдіви (1974–2008), Таїланд (1954–1999), Індонезію (1967–1998), Гонконг (1969–1997), Японію (1951–1973), Чилі (1984–1998), Ірландію (1989–2010) та Малайзію (1969–1984). Це ті країни, які показували зростання ВВП вище щонайменше на один відсотковий пункт більше за середній.
Таких періодів із середини ХХ століття було лише 180, і лише 30 епізодів із них (17%) тривали понад 20 років. Лише шість епізодів тривали понад 40 років. Це Китай, Тайвань, Південна Корея, Сінгапур та острови Теркс і Кайкос. Якщо взяти 190 країн та територій світу за останні 70 років, то ми маємо лише п’ять, добре, нехай навіть 30 епізодів швидкого, сталого зростання. Якщо під «епізодом» розуміти що 10 років, виходить, що історично ми фіксуємо менше ніж 1% епізодів швидкого, стійкого економічного зростання.
Отже, такі явища є унікальними або дуже рідкісними. Це прямо протилежний висновок із того, що заявляє Гетманцев. Було б цікаво дізнатися, на підставі яких даних, із посиланням на які джерела шановний народний депутат заявляє, що середньорічні темпи зростання економіки 6–7% протягом 25–30 років не є «чимось унікальним». На пострадянському просторі з дуже низькою базою доходів багато країн подвоїли свій ВВП, але забезпечити таке зростання, що випереджає середньосвітові або середньорегіональні протягом понад 10 років, удалося лише одиницям.
За даними МВФ, у період 2001–2010 років світова економіка зростала в середньому на 3,9% ВВП. Середньорічні темпи зміни реального ВВП країн, що розвиваються, і країн із ринком, що формується (emerging market and developing economies), становили 6,2%, в Азії – 8,5%. Країни Європи, що розвиваються, у цей період збільшували реальний ВВП на 4,4%. Україна продемонструвала зростання на 3,9%. У період 1996–2005 років середньорічні темпи зростання реального ВВП світової економіки становили 3,9%, країн, що розвиваються, загалом – 5,2%, азійських країн – 6,9%, європейських – 4%. Україна у цей період демонструвала 2,8% ВВП.
ЄБРР указує джерела швидкого зростання. Серед них – високі темпи зростання інвестицій стосовно ВВП, відкритість торгівлі, свобода переміщення капіталу, висока якість державного управління (Worldwide Governance Indicators від Інституту Світового банку), а також якість політичних та економічних інституцій.
Дивимося на те, що є спільним для всіх країн, які впродовж останніх 70 років демонстрували високі, довгострокові темпи економічного зростання. Це:
верховенство права, розділення влади, незалежність судової влади; мала держава (обсяг держвидатків до 15% ВВП), відповідно сприятливе для виробників податкове навантаження; стабільність цін (низька інфляція); високий рівень економічної свободи; залізобетонний захист приватної власності, її частка в економіці приблизно 85–95% усіх активів та ресурсів; вільна торгівля; домінування приватних інвестицій; низьке регуляторне навантаження; довіра економічних суб’єктів до держави.
Жодна країна у світі, у жоден історичний період завдовжки 20 років і більше не демонструвала швидких (понад 6–7% ВВП) темпів зростання, якщо вона порушувала дев’ять фундаментів феномена «Економічне диво».
Гетманцев вважає, що «простий статистичний аналіз не дає можливості на підставі простої чи навіть складної вибірки знайти шаблон якоїсь країни та надіти його на Україну, забезпечивши прорив…» Економічна наука та історія вже знайшли такий шаблон. Його визначено у наукових працях Іларіонова, Істерлі, Барро, Алесіна, Сембалеста (JP Morgan), доповідях Frazer Institute, Cato Institute, Legatum Institute, Heritage Foundation, Інституту економічного аналізу, Науково-дослідного центру Мізеса та інших авторитетних центрів вивчення. На жаль, Данило Олександрович не наводить прикладів, не дає посилань на ті наукові роботи, історичні приклади, коли б країна з розміром перерозподілу ресурсів через органи держуправління понад 40% ВВП, з обсягом ресурсів та активів у руках держави понад 50%, із низькою якістю держуправління, гострим дефіцитом економічної свободи й у режимі жорсткого торговельного протекціонізму забезпечувала б зростання економіки 6–7% ВВП на рік хоча б упродовж 10 років.
Гетманцев: український міф – мала держава.
Гетманцев так визначає основну оману українців: «Основним міфом, який підтримує український обиватель, є міф про малу державу як основу стрибкоподібного розвитку економіки». Він вважає, що у твердження «мала держава є запорукою економічного успіху» вірять не лише блогери. До чого тут віра? Ми ж не релігійні тести обговорюємо, а наукові засади феномена «швидке, довгострокове, інклюзивне економічне зростання». Тут важливі знання, наукові докази, яких у статтях Гетманцева вочевидь бракує. Він визнає, що мала держава спрацювала для азійських тигрів, але неприйнятна для України, бо тут є великі пенсійні зобов’язання та погана демографічна ситуація. А от у Європі, на його думку, зовсім не обов’язково мати малу державу. «Водночас усі європейські країни (окрім Ірландії, протягом останніх п’яти років), які робили економічний ривок, демонстрували відносно високу частку перерозподілу ВВП через сектор загальнодержавного управління на рівні 35% у Литві, 40% – у Польщі та Словаччині, 40–45% – у Німеччині, 50–55% та більше – у скандинавських країнах».
Розберемо це нагромадження фейків, хибних тез та цифрових маніпуляцій. Гетманцев замінює поняття. Спочатку він говорить про «економічний ривок», маючи на увазі темпи зростання ВВП 6–7% протягом 25–30 років, а тут він наводить приклад випадкових європейських країн із їхнім нинішнім рівнем розміру держави. Він свідомо чи через методологічну сліпоту ігнорує ті історичні періоди, коли Швеція, Німеччина, Ірландія були бідними й ухвалювали політику швидкого зростання.
Коли європейські країни збільшили свої держвитрати до 45–50% ВВП, вони увійшли до зони низьких темпів зростання та стагнації. У 1996–2005 роках середньорічні темпи зростання Німеччини становили 1,2%, Італії – 1,4%, Франції – 2,3%, зони євро – 2,1%, Швеції – 3,1%, а ось Ірландії, яка, на відміну від Греції, зробила ставку на малу державу, – 7,2%.
У період 2003–2021 років середньорічні темпи зростання реального ВВП у зоні євро (велика держава) становили 0,9%, Німеччини – 1,1%, Франції – 1,2%, Італії – мінус 0,1%, Швеції – 2, 1%. В Ірландії, яка саме у цей період різко збільшила розмір держави, темпи зростання становили 1,8% ВВП.
У період 2013–2021 років (до 2021 року прогноз зростання ВВП від МВФ (жовтень 2021 року) середньорічні темпи зростання реального ВВП країн зони євро становлять лише 1,1% ВВП, Німеччини – 1,1%, Франції – 0,9%, Швеції – 2,0%, Італії – 0%, Греції – 0%, а в Ірландії, яка різко скоротила розмір держави, – 8,8% ВВП.
У 2020 році доходи органів держуправління Ірландії становили 22,7% ВВП, у 2021 році, за прогнозом МВФ, буде 19,9%, і аж до 2026-го вони будуть меншими за 20% ВВП. Держвитрати цієї країни у 2020 році були 27,7% ВВП, щоб до 2026-го знизитися до 20,6% ВВП. Це і є з погляду наукових досліджень оптимальним розміром держави задля досягнення швидких, довгострокових темпів економічного зростання.
Зокрема, Польща, Словаччина, країни Балтії демонстрували високі темпи зростання після здобуття незалежності на початку 1990-х. Однак останніми роками вони суттєво зменшили свій потенціал і їх явно не можна кваліфікувати як приклади економічного ривка. Литва у період 1996–2005 років демонструвала середньорічні темпи зростання ВВП 6,2%, у 2003–2012 роках – 4%, у 2013–2021 роках – 3,1%.
Польща у період 1996–2005 років демонструвала середньорічні темпи зростання ВВП 4,2%, у 2003–2012 роках – 4,2%, у 2013–2021 роках – 3,2%.
Темпи зростання реального ВВП Чехії такі: 1996–2005 роки – 3%, у 2003–2012 роках – 2,8%, у 2013–2021 роках – 2,2%.
Темпи зростання реального ВВП Словаччини були такими: 1996–2005 роки – 4,2%, у 2003–2012 роках – 4,7%, у 2013–2021 роках – 2,1%.
Темпи зростання реального ВВП Латвії були такими: 1996–2005 роки – 6,9%, у 2003–2012 роках – 3,5%, у 2013–2021 роках – 2,2%.
Темпи зростання реального ВВП Естонії були такими: у 1996–2005 роках – 6,9%, у 2003–2012 роках – 3,2%, у 2013–2021 роках – 3,6%.
Порівняння цих показників переконує, що ці країни демонстрували високі темпи зростання під час подолання пострадянського відставання, створення інститутів демократії та вільного ринку. Вони здобули додаткові можливості зростання після вступу до Євросоюзу, зняття торговельних бар’єрів та одержання доступу до європейського і глобального фінансового ринку. Усі ці країни мають набагато кращі показники за рівнем економічної свободи, правовими інститутами та якістю держуправління. Сьогодні Україна не має таких джерел зростання насамперед через внутрішні гальмування системних ринкових реформ. Орієнтуватися на розмір держави в цих країнах для України – це ставити віз перед конем. Збільшення місця та ролі держави в інвестуванні та споживанні, як вчить досвід десятків країн, що розвиваються в усьому світі, як способу забезпечити наздоганяння розвитку, незмінно закінчується корупцією, стагнацією, накопиченням токсичних активів, борговими проблемами, а також корпоративними та країновими дефолтами.
Гетманцев вважає міфом величезний потенціал моделі «Мала держава» для забезпечення швидкого, довгострокового, інклюзивного економічного зростання. Наукові дослідження, історичні дані переконливо доводять протилежне. Насправді небезпечним міфом у світогляді шановного Данила Олександровича є сліпа віра в державу, у здатність розпорядників чужого (політиків, чиновників, силовиків) керувати інвестиціями та споживанням якісніше, ніж це роблять приватні власники своїх ресурсів.
Висновки Гетманцева ґрунтуються на дефективній науковій основі, на вирваних із контексту, не пов’язаних між собою, часто неточних статистичних даних, без урахування реального стану інститутів розвитку України, а також особливостей конкурентного поля Європи та світу. Наприклад, народний депутат стверджує, що в Україні розмір доходів органів держуправління (ОДУ) «з 1995-го до 2015 року – в середньому 40%, зараз – 35–36% ВВП». Навіть тут закрадається маніпуляція, оскільки розмір ОДУ логічніше оцінювати не за доходами, а за видатками ОДУ. Саме цей індикатор демонструє розмір держави.
У 2020 році доходи органів держуправління (ОДУ) України становили 40% ВВП, видатки – 46% ВВП. У період 2012–2020 років середньорічні доходи ОДУ становили 40,8% ВВП, видатки – 44% ВВП. У період 2001–2011 років середньорічний обсяг доходів ОДУ України становив 39,8% ВВП, видатки – 42,6% ВВП. За оцінкою МВФ, у 2021 році видатки ОДУ будуть на рівні 41,2% ВВП. Це означає, що держава в Україні протягом 30 років була і залишається Левіафаном, великою, всеохопною та сильно інтервенціоністською. За останні 20 років лише далекого 2002 року і лише на 0,1% бюджет органів держуправління був профіцитним. Із таким рівнем держвитрат, розміру та функціоналу держави жодна бідна країна, що розвивається, не ставала на траєкторію швидкого, довгострокового зростання. Бюджетні показники 2021 року – це прямий наслідок надзвичайно сприятливої зовнішньоекономічної кон’юнктури на сировинні товари традиційного українського експорту, але аж ніяк не наслідок бюджетно-податкової реформи, покращення якості державних видатків.
Для оцінки сукупного обсягу держави важливо враховувати розмір регуляторного навантаження та транзакційних витрат. В Україні вони становлять відповідно приблизно 15% ВВП та приблизно 5% ВВП. Виходить, що в Україні держава – це фіскально, адміністративно та регуляторно – це приблизно 65% ВВП. Виходить, що протягом 30 років Україна лише трохи вийшла із «червоної», небезпечної зони впливу моделі «совок/держплан».
Основний міф «гетманщини» – небезпечне ігнорування економічної науки та історії. Світової та української. Професору податкового права невтямки, що наука «економіка» – це не economics, не статистичні таблиці і не жонглювання агрегатними показниками. Може, час задуматися, що «право» та «економіка» – це різні науки, і навіть найкрутіший податківець, професор права може бути небезпечним профаном у сфері економічної політики. 30 років Україна розвивалася у прокрустовому ложі Левіафана, навіть не держави середнього розміру (28–35% ВВП). Сьогодні, як і 10, 20 років тому, країна живе в режимі гострого дефіциту економічної свободи, дефіциту довіри до держави, олігархату та схематозу, неприпустимо слабких правових інститутів та низької якості держуправління. Проте Гетманцев стверджує, що саме він та його товариші, одержуючи у свої руки 40–45% ВВП країни, зможуть забезпечити швидке, довгострокове, інклюзивне зростання України. Завдяки роздаванню податкових, митних, кредитних, адміністративних пільг, гарантованого держзамовлення та проти високоризикових, із погляду корупції, економічних операцій.
Гетманцев заявляє, що потрібно «змушувати працювати» «громіздкий, роздутий» державний апарат: «Вважаю, що наш шлях – не у здешевленні держави та державних програм, а у збільшенні їхньої ефективності». Які інструменти «примусу» чиновників, бюрократів, різних мастей «шлагбаумів» пропонує Гетманцев? У країні з’явився клас кришталево чесних, обізнаних, доброчесних чиновників? Ні. В Україні змінився функціонал органів виконавчої влади? Ні. У країні відбувся якісний стрибок у якості правоохоронних органів? Ні. У країні ліквідували конфлікт інтересів в органах влади? Ні. Держава залишається домінантним власником активів, зокрема у фінансовому секторі. Може, було ухвалено якийсь новий закон про різке посилення покарання за корупцію чиновників? Теж ні. На жаль, податковий професор Гетманцев не розшифровує своєї пропозиції «примусу».
Історична короткозорість
Гетманцев дуже фривольно, фрагментально інтерпретує роль держави в економіці США, вважаючи, що Америка стала провідною промисловою країною у світі завдяки протекціонізму. Посилаючись на роботи Райнерта – лівого, який симпатизує соціалізму, – він робить висновок, що формування багатства економічно розвинених країн світу відбувалося в ситуації, коли «не тільки процвітало жорстке втручання держави в економічні процеси, а й суворий протекціонізм вітчизняного виробника, який не гидував непотизмом». Формування думки про найважливіший період економічної історії світу – перетворення Америки на країну №1 – на основі попсової, примітивної книжки норвезького прибічника development economics – це неприпустимо низький стандарт аналітики. Це як за радянськими пропагандистськими фільмами вивчати історію світу та капіталізму чи списувати курсову роботу із синопсисів в інтернеті.
З історії США є багато чудових публікацій, величезна кількість статистичних даних. Хоча б для балансу Гетманцев прочитав книжку колишнього глави ФРС Алана Грінспена у співавторстві з Адріаном Вулдріджем «Капіталізм в Америці. Історія».
Хоча б для критичного осмислення своєї тези про стимулювання економічного розвитку та індустріалізації Америки варто подивитися на розмір і функціонал держави того часу. У період промислового буму та зростання економіки США країна була на золотому стандарті, з приватними дефляціями, а розмір держвитрат не перевищував 5–8% ВВП. Промисловість розвивалася суто завдяки приватним інвестиціям та інноваціям. Пояснювати американське диво державним інтервенціонізмом – це просто історична маячня, фактична та логічна помилка. Загалом у той час розмір держвитрат був на рівні не більше ніж 15% ВВП навіть у європейських країнах, а Швеція у першій половині XX століття була країною з найвищим рівнем економічної свободи і малою державою. Тому вона вийшла у лідери за рівнем достатку. Для розуміння феномена «економічне диво» рекомендую свою книжку «У пошуках економічного дива». У 2009 році ця книжка здобула Grand Prix світового конкурсу від Atlas Network.
Для вивчення феномену багатства і процвітання Заходу, промислової революції важливо з олівцем у руці прочитати такі книжки, як «Багатство і бідність народів. Чому одні такі багаті, інші такі бідні» Девіда Лендіса, «Як Захід став багатим: економічне перетворення індустріального світу» Розенберга і Бірдцелла.
Гетманцев слідом за Кейнсом, марксистами, Райнертом та основними прибічниками теорії загального державного інтервенціонізму повторює фейки про роль нового курсу Рузвельта у подоланні наслідків Великої депресії. Невігластво щодо цієї, безумовно, поворотної події XX століття призводить до небезпечних, хибних висновків щодо ролі та функціоналу держави не тільки у США у 1930-ті, а й у перехідних країнах, що розвиваються, загалом.
Данило Олександрович однобоко, некритично сприймає сильно ідеологізовану основну думку щодо Великої депресії. Це неприпустимо у серйозній дискусії з професіоналами. Розумію, що юристів не вчать економічної історії, але ніщо не заважає самостійно навести довідки, а не приймати за чисту монету шаблони та фейки про Велику депресію і Рузвельта. Тут книжка Мюррея Ротбарда «Велика депресія в Америці» стане до підмоги. Тут не місце переказувати більш ніж 500 сторінок тексту, але важливо підкреслити основі висновки, які базуються на фактах:
Велику депресію 1929–1932 років у США та світі зробила саме держава, президенти Герберт Гувер та Франклін Рузвельт, а також ухвалене під тиском великих банків рішення про створення Федеральної резервної системи (ФРС); державне втручання в економіку не прискорило виходу із глибокої кризи, не знизило соціальних та економічних витрат, а різко збільшило їх; часткова відмова від золотого стандарту започаткувала руйнівну монополію держави на гроші, що призвело до різкого зростання інфляції. Замість обіцяної ліквідації криз людство дістало різке збільшення їх кількості.
Коли Гетманцев, а разом із ним уряд України роблять економічну політику країни на збоченій історії, ідеологічних штампах та маніпуляціях, із позиції держави-Левіафана, а не об’єктивного науковця, тоді країна неминуче наступає, навіть бігає по одних і тих самих граблях. Розумні вчаться на чужих помилках, дурні – на своїх, але є категорія людей, які помилки вважають абсолютно правильними рішеннями, бо на них вони особисто собі, а також VIP-розпорядникам та споживачам чужого заробляють політичний чи монетарний капітал – коштом платників податків усієї країни.
Гетманцев намагається аналізувати історію економічних учень, розвиток ідей. Але робить це на рівні пересічного підручника Economics. Це не аналіз, а синопсис конспекту студента. Кількома мазками Гетманцев проходь майже три століття економічного розвитку, підводячи нас до своєї основної думки: «Проактивна державна політика, спрямована на розвиток галузей із високою доданою вартістю, сьогодні не має альтернатив». Це означає, що сьогодні, на думку Гетманцева, Українська держава, тобто сотні тисяч розпорядників та споживачів чужого, мають бути головними, визначальними у відповіді на такі запитання:
які інвестиційні проєкти, сектори є перспективними, вигідними, прибутковими у довгостроковому періоді для України? які технології з десятків тисяч у категорії «проривні» вважати оптимальними, найкращими для України? скільки дотацій, пільг, преференцій, субсидій потрібно надати тим, хто увійде до списку державних інвестиційних, інноваційних та високотехнологічних пріоритетів? кому, скільки і на яких умовах надавати дотації, пільги, преференції та субсидії? що робити, якщо програми/плани будуть провальними? За якими критеріями, параметрами це визначити? Хто за ці невдачі має заплатити? На якому етапі та хто має ухвалювати рішення про припинення/зупинення/продовження проблемних інвестиційних проєктів? чому решта України (моральні, економічні, соціальні аргументи), яка не увійшла до списків пріоритетів (приблизно 95% населення), має сплачувати підвищені податки, затискати пояси, щоб тішити управлінські амбіції VIP-розпорядників чужого та працювати на надзвичайно прибуткові для освоювачів державних ресурсів проєкти 3% державних схематозників?
Гетманцев зарозуміло вважає, що без «керівної, спрямувальної ролі держави» українські бізнесмени не здатні визначити галузі з високою доданою вартістю. Це образливо для десятків тисяч українських підприємців світового рівня. Вони давно довели, що можуть на рівних конкурувати на світовому ринку. Головне, щоби національні чиновники їм не заважали, не душили податками та регуляторкою. Але сверблячка «активної промислової політики» Гетманцева та його товаришів базується на тому, що вони готові до інвестиційної дискримінації. Одним – пільги, дотації та преференції в межах індустріальних парків, вільних зон та кластерів, іншим – податкове навантаження у розмірі 65–70% доданої вартості.
Я ще міг би якось зрозуміти, якби свої інвестиційні пропозиції робив та просував Ілон Маск. Він справою довів, що може тішити світ проривними товарами. А де у бізнесі вирізнився Гетманцев? Чому його думка, думка міністрів, керівників областей та силових структур має бути ціннішою, важливішою за думку людей, які ризикують своїми грошима в межах своїх інвестиційних проєктів? У своїй статті народний депутат демонструє неприйнятно високому чиновнику низький рівень критичного мислення, знань політекономії. Ми бачимо гострий дефіцит компетенцій під час встановлення базових причинно-наслідкових зв’язків, а тут роблять заявку на визначення стратегічних галузей, «точок зростання» для всієї країни. Фон Гаєк саме таку поведінку характеризував як «згубну самовпевненість».
В Америці XIX століття й у Європі XX століття, і в Японії після Другої світової війни, і в Південній Кореї 1980-х та 1990-х було багато бізнесменів, які разом із політиками та чиновниками «пиляли» бюджети. На щастя для цих країн, розмір держави був дуже малим і втрати країни були незначними порівняно з вигодами, які одержували країни від діяльності приватних підприємців. Країна стає багатою та успішною не завдяки інвестиційній чуйці чиновників, а завдяки розкріпаченню національного підприємництва. Це серцевина економічної політики країни, яка спрямована на швидке, довгострокове, інклюзивне економічне зростання.
Тайвань та Україна.
Гетманцев наводить приклад Тайваню, вказуючи на наявність нам чотирирічних планів розвитку. І лише на цій підставі Данило Олександрович пропонує проводити проактивну індустріальну державну політику. Мовляв, тайванські чиновники гадали та вгадали, куди вкладати гроші. Ми, українці, також можемо.
Визначимося, у чому держава має допомагати виробникам товарів та послуг. По-перше, держава має забезпечувати захист права і свободи людини. За індексом демократії від Economist Intelligence Unit Тайвань є повноцінною демократією на 11-му місці у світі. Україна – на 79-му місці, гібридний режим. За індексом верховенства права 2021 року Україна посіла 74-те місце. Отже, українська влада зобов’язана допомогти підприємцям тим, щоб у країні нарешті з’явилися якісний, незалежний від політичного/олігархічного впливу суд, поліція, прокуратура, контрольні та наглядові органи. Цього чекають українські та іноземні інвестори. Саме цього, а не оцінок та вказівок про те, який бізнес є перспективним, пріоритетним та стратегічним. Для виконання цього завдання не потрібні держвитрати 40–45% ВВП.
Тайванські чиновники і політики не хворіють на номенклатурну зарозумілість. Натомість вони чудово розуміють цінність економічної свободи. В індексі 2021 року Тайвань посів почесне 17-те місце, а за монетарною свободою (захист від інфляції, свобода переміщення капіталу) Тайвань – на 13-му місці у світі. Україні ж у цьому самому рейтингу посіла ганебне 129-те місце, а за монетарною свободою опустилася майже на саме дно – 159-те зі 165 країн світу.
Виробники товарів та послуг потребують макроекономічної стабільності, свободи переміщення грошей, повноцінної інтеграції країни у світову фінансову систему, створення якісного фондового майданчика, а також швидкої, надійної системи врегулювання спорів між економічними суб’єктами. Ось у цьому має бути внесок влади України до сучасної промислової, аграрної, сервісної економіки. Це як у футболі підготувати саме поле для гри. Власник стадіону перетворив газон на пасовище для корів, не ремонтує брудних, гнилих трибун, ігнорує освітлення та дренаж, натомість до кожної футбольної команди лізе зі своїми порадами стосовно гравців і тактики гри.
Тож якщо вже й брати приклад із Тайваню, то саме в цьому. Зрештою, подивимося, скільки ресурсів перерозподіляє держава у Тайвані. У 1980 році сукупні держвитрати становили 24,8% ВВП, у 1990 році – 28,4% ВВП, у 2000-му – 32,3% ВВП, у 2010-му – 20,1% ВВП та у 2020-му – 18 3%. За розміру держави у 2,5 раза меншому, ніж в Україні, ВВП на душу населення Тайваню у 7,6 раза більший, ніж в Україні. То хто стоїть біля витоків тайванського економічного дива – номенклатурно-бюрократичні дизайнери активної промислової політики чи розкріпачені підприємці, які діють у якісному правовому середовищі? Відповідь на це запитання риторична, але Гетманцев і далі наполягає на активній ролі чиновників у розподілі грошей платників податків та їхньої каналізації у проєкти номенклатурних фаворитів.
Є великий обсяг аналітичних робіт про результати такої державної політики у Японії та Південній Кореї. Досить почитати книжку «Маестро буму. Уроки Японії», «Бум, крах та майбутнє: аналіз австрійської школи». Крах чеболів Південної Кореї наприкінці 1990-х оголив гігантські збитки від державних інвестиційних програм. Державні інвестиційні проекти ЄС і США рясніють провалами і зловживаннями, але розпорядникам чужого в усьому світі, зокрема в Україні, дуже хочеться спробувати себе в ролі розпорядника мільярдів доларів чужих грошей. Гетманцев має намір активно застосовувати весь арсенал всеосяжного державного інтервенціонізму: «преференції у держзакупівлях, субсидії, податкові пільги, імпортні тарифи, ВЕЗ та їх різновиди, індустріальні парки та їх різновиди, держбанки розвитку тощо». А ще експортно-кредитне агентство як спосіб підтримати обраних експортерів.
На думку Гетманцева, «стимули мають дискримінувати на користь розвитку експорту, але водночас – наскільки можливо – залишатися нейтральними у виборі конкретних галузей: краще, коли такий конкретний вибір робить приватний інвестор, за яким слідує держава». Податкова, митна, кредитна, інфраструктурна, регуляторна нейтральність – це торжество схематозу, бальзам на душу, капітал у кишені VIP-розпорядників чужого. Данило Олександрович уже на цьому етапі заклав виправдання, відмазку для чиновників та політиків. Він же каже «наскільки це можливо». Ой, не вийшло. Помилка вийшла із державними пріоритетами. «Закопали» мільярди доларів. Але ж ми хотіли як краще. Так вийшло. Ось ми лише внесемо корективи до планів – і тоді все вийде. Тільки для людей треба податки підвищити та пенсії урізати. Адже не ми винні, що люди самі не подбали про свою старість.
Гетманцев та його товариші зовсім не так бачать державу, як її подавав президент Зеленський під час президентської кампанії чи його герой фільму «Слуга народу». Держава – не нічний сторож, не захисник права і свободи, не справедливий суддя й арбітр, а держава-пахан, держава-начальник, держава-гетьман. «Ми маємо, подібно до вирощування дитини, виплекати власну економіку до рівня конкурентоспроможності на світових ринках, навіть якщо за це доведеться заплатити недостатнім фінансуванням соціальної сфери. Ми маємо виростити, оберігаючи власним коштом від будь-яких випадковостей, криз, ризиків ті експортоорієнтовані галузі, які надалі здатні повести за собою всю економіку, створюючи робочі місця суміжникам і несучи повне, а можливо, і додаткове податкове навантаження».
Хіба українці, пройшовши два Майдани, електоральну «зелену» революцію, заслужили державу, яка ставиться до них як до сліпих кошенят, які без провідної, спрямувальної, обізнаної ролі держави не можуть створювати власний бізнес? Таке ставлення є принизливим для українців, які за станом підприємницького духу можуть дати фору будь-якому народу. Коли треба було, ця сама держава-гетьман розписалася у власному безсиллі, й українці самі себе мали захищати, свою країну від зовнішнього агресора. Вони й далі це роблять. Коли треба було підставити плече мільйонам українців, які зіткнулися з безробіттям, втратою вкладів, зубожінням, держава-гетьман розвела руками та буркнула: «Виживайте, як можете». Люди й узяли свою долю до рук. Стали на ноги, людьми відчули себе. Захотіли інвестувати свої гроші у свої проєкти, вимагали справедливості у податках, стабільності грошей та цін. А держава-гетьман укотре їм каже: «Я буду вирощувати точки зростання. Я вирішуватиму, що важливо, а що ні. Я фінансуватиму моїх фаворитів. А ви платіть податки. Ще більше податків. Інакше ми прийдемо до вас і заберемо те, що нам належить».
Якщо класифікувати Гетманцева з погляду цінностей, економічної теорії та політекономії, він є типовим соціалістом. Він проповідує активне використання інструментів сучасного марксизму та лівого кейнсіанства. Він називає себе прагматиком, закликає орієнтуватися на досвід найкращих країн, але цей досвід вивчає мало не за коміксами і статтями з «Комсомольской правды». Профанація історії, маніпуляція цифрами, спотворення причинно-наслідкових зв’язків, міфологізація свободи та ідеалізація держави – ось що таке прагматизм за версією Гетманцева. Зайнявши командні висоти в економічній політиці президента Зеленського, він обнулив «зелену» революцію до чергової соціалістичної. Зрозуміло, загорнув свої протухлі ідеї та рекомендації в яскраву обгортку понтових презентацій. А щоб ввести людей в оману, він постійно повторює: «Експериментів над окремо взятою країною нам досить у минулому». Випадково чи ні, саме так виправдовують відмову від системних ринкових реформ, від народної економіки диктатори Лукашенко та Путін.
Сатана вважає себе Богом
Святотатство – у Храмі Бога вшановувати Диявола. Безглуздо у колі вегетаріанців хвалити сало та прошуто. Безрозсудно серед феміністок обговорювати статус дружини-рабині. Спробуй серед футбольних фанатів заїкнутися, що ваша гра/команда – лайно і кращого за оперу нічого немає. Для будь-якої людини, тим більше науковця, політичного діяча, депутата і міністра критично важлива точність формулювань, чіткість використання термінів. Інакше ніколи не буде розуміння.
Наприкінці своєї статті Гетманцев пише: «Протягом 28 років, довівши країну до найбіднішої в Європі, ми не маємо права на ліберально-консервативні метання у боротьбі за владу». Водночас він закликає до забезпечення багаторічного політичного консенсусу.
1. Україна жодного дня, жодної хвилини не жила у режимі повноцінної свободи.
2. Україна жодного дня, жодної хвилини не була в режимі верховенства права.
3. Україна жодного дня, жодної хвилини не була повноцінною приватною ринковою економікою.
4. Україна жодного дня, жодної хвилини не діяла у режимі стабільних, вільних цін, твердої, конкурентної національної валюти.
5. Україна жодного дня, жодної хвилини не бачила справжньої свободи вибору споживача.
6. Україна жодного дня, жодної хвилини не була народною економікою, залишаючись у руках розпорядників та споживачів чужого.
7. Україна ніколи не робила ставки на розвиток малого, сімейного підприємництва, залишаючись олігархічною, клановою системою.
8. Україна ніколи не мала відкритого доступу до світового фінансового ринку, широкого вибору інструментів заощадження.
9. Україна ніколи не робила роботи над помилками, досі не відкинула токсичних моделей управління економікою, не позбулася теоретиків та ідеологів, які є авторами й бенефіціарами Левіафана.
10. Україна досі не вигнала із себе демонів Маркса, Леніна, більшовизму та совка.
Це ліберально-консервативний декалог. Гетманцев – жорсткий противник свободи, а також того світогляду, у центрі якого – людина. Він ототожнює цей ліберально-консервативний декалог з олігархатом, безвідповідальністю, анархією, злиднями та збагаченням одних коштом інших. Тим самим він називає ангела демоном, чорне – білим.
Данило Олександрович бачить небезпеку для України у свободі, верховенстві права, приватній власності, відсутності інфляції, розвитку малого, сімейного бізнесу, вільному виборі споживача і науковій правді про шаманів та ідеологів в економічній науці. Народний депутат Гетманцев кличе у «світле минуле», де головним був його величність чиновник, його високість начальник, незаперечний гетьман із зіркою у лобі.
Саме час українським елітам, бізнесу, виборцям вирішити, чи хочуть вони йти за таким начальником, податковим професором, народним депутатом. Юристом, який чомусь вирішив, що він без підготовки та навчання може виконувати роботу фахового економіста.
Джерело: «ГОРДОН»
Блог відображає виключно точку зору автора. Редакція не несе жодної відповідальності за зміст та достовірність матеріалів у цьому розділі.
