Агенство острых новостей НОЖ Ведущее информационное агенство, мы публикуем самые важные и актуальные новости общественной, политической и экономической жизни Украины и мира
Связанные статьи
Напередодні
Пандемія COVID-19 зробила медичні заклади в цілому більш резистентними до надзвичайних ситуацій. В очікуванні нової хвилі лікарні накопичували медикаментозні резерви, а персонал готувався до роботи в умовах форс-мажору. Давалася взнаки й специфіка Маріуполя: місто на передовій з 2014 року, зазнало кількох артилерійських обстрілів з людськими жертвами. В останні роки перед повномасштабним вторгненням відчуття війни тут притупилось, але не зникло.
Наприкінці 2021 року нові тривожні ознаки почали складатися в цілісну картину. І на початку 2022 року, попри заспокійливу риторику центральної та місцевої влад, багатьом було зрозуміло – загострення конфлікту між Україною та Росією не уникнути. Серед тих, хто не сумнівався, що війна невідворотна, був медичний директор лікарні №4 Андрій Серветник.
Маріупольська лікарня №4 імені Мацука
Убачаючи такі перспективи, лікарня створила додаткові резерви медикаментів та інших важливих ресурсів. Антибіотики, розчини, наркотичні препарати, наркоз, шовний матеріал, антисептики, перев’язувальні матеріали – домовилися з міською аптекою, що заклад може брати в борг, щоб отримати препаратів якнайбільше і щонайшвидше. За допомогою Товариства Червоного Хреста вдалося дістати питну воду та дизпаливо для генератора.
«Лікарня була готова, наскільки це можливо», – каже медичний директор.
Але до того, що сталося, неможливо було підготуватися.
24 лютого 2022-го
Це був один з тих сірих і похмурих ранків, які взимку нанизуються один за одним тижнями. 2022 року з лютневої апатії місто вивело не сонце – Маріуполь прокинувся від вибухів.
«Я був у відпустці. 22 лютого повернувся до Маріуполя з курсів у Києві. Жив у мікрорайоні Східному. 24 числа прокинувся від канонади. Десь до обіду оцінював ситуацію, врешті зібрав речі та разом з дружиною перебрався до лікарні», – розповідає анестезіолог лікарні імені Мацука Олексій (ім’я змінено).
Більшість працівників, які того дня прийшли на роботу, додому вже не повернулися. Таке рішення ухвалив для себе й хірург невідкладної допомоги Сергій Малахов.
«Це був почасти раціональний розрахунок. Ми залишилися в лікарні, адже розуміли, що вдома більш вразливі. Хоча до дому від лікарні якихось 20 хвилин пішки, особливого сенсу туди повертатися не було. Якщо щось трапиться, то ніхто за тобою не поїде. У лікарні ми могли надавати допомогу іншим і сподіватися, що в разі необхідності допоможуть і нам. 23 лютого я пішов на добове чергування й більше додому не потрапив. Залишався у своїй хірургії, допоки не полишив Маріуполь», – розповідає Сергій Малахов.
Хірург жив у відділенні. Спочатку – в ординаторській, пізніше, коли в будівлі не залишилося вікон, – у коридорі.
Коридор в одному з корпусів лікарні №4
24 лютого лікарня №4 працювала у двох напрямках. Не полишаючи рутинної діяльності, заклад мусив швидко готуватися до нових реалій. Снаряди російської армії вже влучали в житлові квартали Маріуполя, тому ніхто з персоналу не сумнівався, що незабаром буде великий потік поранених. Почалося розвантаження. Пацієнтів, які не потребували стаціонарного лікування, відправили на амбулаторне або виписали. Мета – максимально звільнити відділення хірургії та травматології, куди очікували масового надходження пацієнтів. Після розвантаження в лікарні залишилося до 200 хворих, які потребували суто стаціонарного догляду.
Керівництво ухвалювало й різні адміністративні рішення: з’ясовували, хто з лікарів де перебуває, на кого можна розраховувати. Уже за кілька днів транспорт у Маріуполі зупиниться, а пересуватися вулицями стане вкрай небезпечно.
Перші жертви
Постраждалі почали надходити в лікарню імені Мацука в лютому, коли бойових дій у місті ще не було. Російські війська невибірково обстрілювали з реактивної та ствольної артилерії все, до чого могли дістати. Мікрорайони східної частини Маріуполя потрапили під удар в перші дні вторгнення.
Анестезіолог Олексій каже, що раніше не стикався з постраждалими внаслідок бойових дій. Першою такою пацієнткою в нього була літня мешканка Маріуполя.
«Це була жінка близько 70 років, яку поранило в мікрорайоні Східному. Вона мала важке осколкове поранення. На жаль, нам не вдалося її врятувати. Того дня до нас доставили ще одного пацієнта, на жаль, уже мертвим. І ще було декілька не таких важких випадків. Надалі я зауважив, що 99 відсотків постраждалих мали мінно-вибухові травми», – пригадує свій перший досвід лікар.
Коридор в одному з корпусів лікарні №4
Сергій Малахов запам’ятав, що стикнувся з першими жертвами російської агресії 26 лютого.
«Це були дві сім’ї. Їх ще привезла швидка. Одна родина мешкала на проспекті Свободи (це на східній околиці міста в районі 48 школи), інша – в Ляпіному. Вони постраждали від перших прильотів по місту. Це були неважкі поранення з ушкодженнями м’яких тканин. Вдалося подіставати уламки й обробити рани… Після цього пішли регулярні надходження поранених», – каже Сергій.
Потім історії та обличчя злилися в пам’яті працівників лікарні у суцільну масу. Постраждалих було занадто багато.
Березень
Лікарня №4 фактично єдине місце, де мешканці величезного лівобережжя могли отримати медичну допомогу. У лютому тут вдавалося зберігати звичний ритм роботи, працювали медичні служби, проводили елементарні аналізи. Пацієнти з легкими пораненнями отримували ліки та консультацію і йшли додому, важких госпіталізовували. Щодня адміністрація проводила оперативні наради, аналізувала резерви та розраховувала потреби. На харчоблоках встигли зробити запас продуктів – на щастя, голод нікому не загрожував. Але стало зрозуміло, що найдефіцитнішими будуть питна вода та паливо для генератора.
Ситуація стрімко погіршувалася. Магазини і транспорт не працювали. Влучання в житлові будинки стали масовими, уже не було сумнівів, що це не випадковості. Мешканці лівого берега намагалися полишити район, міська влада організувала невеликі евакуаційні групи. Перших вимушено переміщених осіб розселили по гуртожитках, санаторіях і готелях Центрального та Приморського районів. Ці частини міста були ще відносно безпечними, хоч прилітало всюди.
Директор лікарні №4 Володимир Жигіль – один з небагатьох, хто ще намагався їздити на роботу і повертатися додому. Він підвозив пацієнтів, доставляв питну воду. А ще займався «кисневою бомбою»: під час пандемії на подвір’ї лікарні встановили резервуар з киснем для важкохворих на ковід. Наслідки прямого влучання в нього важко й уявити. Просто спустити його було неможливо – кисень важчий за повітря, він накопичився б у місці скиду й вибухнув би від найменшої іскри. Резервуар спускали поступово, кілька днів – загрозу вдалося відвернути.
Перше березня виявилось рубіжною датою для лікарні. Окупанти свідомо знищили всі цивільні комунікації та об’єкти критичної інфраструктури, така була їх тактика. В перший день весни в лікарні зникає централізоване енерго- та водопостачання, починаються проблеми зі зв’язком, припиняє роботу швидка допомога. Якийсь час поранених возить поліція та військові, але здебільшого люди дістаються лікарні самотужки. Хтось їде своїм транспортом, хтось пішки, когось приносять на ковдрах чи саморобних ношах.
Та лікарня працювала завдяки власним резервам. Тут проводили операції, функціонувала реанімація. На жаль, томограф вийшов з ладу ще 26 лютого, чутливий прилад не витримав частих струсів унаслідок вибухів. А от ще радянський рентген-апарат ще якийсь час допомагав.
Генератор вмикали ощадливо – двічі на день по годині, щоб приготувати їжу в мультиварках, а також під час надходження поранених, щоб заживити операційну. Тоді ще ніхто не міг уявити, наскільки критичною стане ситуація. Та й взагалі – чи можливо підготувати величезну лікарню до роботи в повній блокаді?
Третє інфекційне відділення до вторгнення Росії.
Власного дизпалива вистачило ненадовго. 5–6 березня запаси вичерпалися, лікарі кинулися шукати допомогу: 200 літрів дизелю привезли військові, ще 400 – поліція.
«Два чи три рази ми їздили по розбитих заправках, плюс у людей просили. Це були крапельки, але вони допомагали нам протриматися ще якийсь час. Були моменти, коли залишалось літрів 30–40 у самому генераторі й ми розуміли, що це край», – розповідає Андрій Серветник.
Директор лікарні Володимир Жигіль востаннє зміг дістатися робочого місця 8 березня – пересуватися містом стало небезпечно, а подекуди й неможливо. Після того як йому вдалося виїхати з Маріуполя, до 21 березня колективом керував медичний директор Андрій Серветник. Колеги високо оцінили його роботу в екстремальних умовах.
Медичний директор Андрій Серветник.
«Було враження, що його десь спеціально підготували до управління лікарнею в умовах бойових дій. Він організував зв’язок за допомогою рацій, склав перелік груп крові медперсоналу, щоб робити прямі переливання, і постійно знаходив солярку та воду. Порядок був жорсткий. Але водночас він не втрачав почуття гумору і міг підбадьорити інших», – пригадують лікарі.
Медикаменти та інше забезпечення
Перед вторгненням лікарня №4 була перепрофільована на ковідний госпіталь. За словами лікарів – «забезпечення було шаленим». Але цей арсенал не був нескінченним.
На початку березня в Маріуполі масово розграбовували супермаркети, склади та магазини. Мішенями стали й аптеки. Звідти виносили абсолютно все, навіть те, що неможливо використати поза медичними установами.
«Аптеки поблизу лікарні були укомплектовані саме тими матеріалами, якими ми користувалися. Ми знали, що там будуть потрібні нам нитки і все, що може знадобитися для хірургії чи травматології. Ми розраховували на них, як на резерв на чорний день. Коли стало зрозуміло, що ці аптеки теж можуть пограбувати, збагнули, що потрібно щось робити», – пригадує хірург Сергій Малахов.
Медичний директор Андрій Серветник вирішив діяти на випередження: персонал самотужки зламував аптеки – анестезіолог Олексій напівжартома називає це «розмародерюванням». Утім навіть ті лікарі, які залишалися до останнього дня, кажуть: «Так, щоб ми були в нуль, зовсім без медикаментів, такого не було». До слова, одна з резервних аптек протрималася до 21 березня, її не зламали.
Майже з перших днів запрацював також натуральний обмін. Люди приходили до лікарні й віддавали те, що мали: марлю, шприци чи системи, а просили щось інше – наприклад, часто питали про інсулін.
Не одне життя вдалося врятувати і завдяки вчасному рішенню Міської станції переливання крові. Ще коли був зв’язок і можливість транспортування, станція порозвозила по міських лікарнях усі свої запаси. Кров різних груп і резус-факторів, препарати крові заповнили всі реанімаційні холодильники. Поранених було дуже багато, чимало – зі значною крововтратою. Цей запас швидко скінчився, але його використали з максимальною користю.
Персонал
Після того, як транспортне сполучення в Маріуполі припинилося, лікарня стала схожою на острів, з якого неможливо вибратися. Персонал, який не зміг або не захотів покинути своє робоче місце, залишався на посту кілька тижнів.
Міська лікарня № 4, друга половина березня 2022.
Медичний директор Андрій Серветник докладно запам’ятав штатний розклад «березневого чергування».
«Я можу сказати по відділеннях, хто був. Реанімація: 4 лікарі та 5 медсестер. Травматологія: 4 лікарі, 5 медсестер і 4 санітарки. Хірургія: 3 хірурги, 5 медсестер і 3 санітарки. Неврологія: 4 лікарі та 4 медсестри, там у нас лежали терапевтичні важкі пацієнти. Приймальне відділення: 2 лікарі, 4 медсестри, 3 санітарки», – говорить медичний директор.
Це приблизно третина від усього персоналу лікарні. Причому розподіл за фахом і спеціалізацією відбувався абсолютно випадковим чином, тому навантаження були нерівномірні. За штатом у хірургії – 9 хірургів, а залишилося 3. На будь-яку операцію потрібно мінімум двоє, тож якась мінімальна ротація можлива. А от операційна медсестра – тільки одна. І вона працювала на всіх операціях, де була потрібна, витримуючи величезне навантаження. Утім люди, які залишилися, були вмотивованими, вони для себе вирішили – я залишаюся в лікарні.
Така ж сама ситуація склалася і з іншими відділеннями, всюди гострий брак персоналу та великі навантаження. Всюди багато процедур та роботи по догляду за тими, хто одужує. Графік був ненормований – зміна триває, поки є хворі. Все залежало від ситуації навколо. Якщо йде обстріл – невдовзі будуть пацієнти.
Попри воєнний стан, лікарня приймала також хворих з інсультами та інфарктами, яких було дуже багато на фоні стресу. Таких пацієнтів госпіталізували в неврологію. Надавали допомогу й українським захисникам. Військових стабілізували і передавали до госпіталів.
Єдиний можливий час на відпочинок – це ніч: звертатися в лікарню вночі вже ніхто не ризикував, бо це майже дорівнювало смерті.
Водночас підвали кількох корпусів лікарні стали прихистком для сотень людей. Серед них були лікарі, медперсонал та родини працівників. Хтось з них не мав прямого відношення до роботи закладу, хтось не був критично важливим за фахом, як, наприклад, гінекологи. Когось паралізували страх та відчай. Хтось не виходив з підвалу, а хтось завжди ставав на допомогу там, де вона була потрібна саме зараз. З особливою подякую персонал лікарні Мацука згадує фельдшерів швидкої допомоги Андрія та Олександра, які були завжди готові підстрахувати.
Міська лікарня № 4, друга половина березня 2022
Конвеєр
За спогадами лікарів, перші масові надходження поранених були 1 чи 2 березня. Команда, яка залишилася на той час, загалом була доволі досвідчена. Усі розуміли, в яких умовах доведеться працювати. Механізм надання медичної допомоги має кілька рівнів. На першому пацієнт потрапляє в приймальне відділення, де проводять огляд, сортування та приймають рішення щодо подальших дій.
Сортування означає, що в умовах, коли неможливо допомогти одразу всім, лікарі займаються тими, кого гарантовано можна врятувати.
«Ми просто будемо витрачати час на людину, якій не допомогти. А той, хто був у важкому стані, може померти. У результаті втратимо двох пацієнтів, а не одного. Як би не було важко це прийняти, але іноді ми дивилися і розуміли, що просто нічого не можемо зробити», – каже Сергій Малахов.
Лікар говорить, що ніколи не забуде дітей, яким неможливо було допомогти. Вони помирали просто в нього на очах.
Другий рівень – це оперативне втручання. Його потребували пацієнти зі серйозними ушкодженнями: ампутації, політравми, важкі стани. За це бралися хірурги Сергій Малахов, Геннадій Дмітрієв і хірург-інтерн. Пізніше до бригади доєднався хірург з лікарні №3 Володимир Стрельцов. Він не зміг дістатися до свого місця роботи й вирішив працювати в найближчому закладі. Операції проводили в супроводі анестезіологів, серед яких працював Олексій.
Хірурги Сергій Миколайович Малахов (ліворуч) і Геннадій Геннадійович Дмитрієв
«Постраждалих було дуже багато, на оперативне втручання сформувалася черга, і нам довелося сортувати пацієнтів. Приймальне відділення збирало дані: пульс, тиск, характер ушкоджень, щоб ми могли зорієнтуватися, з кого почати. Якщо я не помиляюсь, то максимум у нас було виконано за день 16 операцій. Це я маю на увазі такі дійсно серйозні операції, не враховуючи те, що можна було зробити під місцевою анестезію. Я добре пам’ятаю, що 8 березня було дуже багато поранених, тривали серйозні бої. Колона ворожої техніки намагалася обійти Азовсталь через міст. Із вікон було видно, як вони рухалися по Азовстальській вулиці та проспекту Перемоги. Того дня було дуже багато надходжень із травматичними ампутаціями. Навколо не припинявся артобстріл, лікарня здригалася», – пригадує анестезіолог.
«Максимальну кількість пацієнтів складно назвати, – каже Сергій Малахов. – Бувало, що ми просто хапалися за голову, бо не встигали, а в деякі дні ситуація була більш-менш контрольованою, однак таких днів було небагато. Щодня було важко. Пацієнти надходили, поки на вулиці було світло. Увечері, якщо траплялася можливість, ми намагалися відпочивати. Але літаки літали без перерв, обстріли по кілька разів за ніч – не дуже відпочинеш. Уранці все знову. Це був наче конвеєр».
Андрій Серветник зафіксував максимально 28–29 серйозних хірургічних втручань за добу. Особливо йому запам’ятався день, коли авіабомба влучила в будівлю Ощадбанку на площі Перемоги (район неподалік лікарні). Тоді одночасно привезли багато постраждалих.
Треба пам’ятати, що цифри операційних втручань хірургів не враховують роботу приймального відділення. Саме там був епіцентр всієї роботи, на нього припадало 70-80% навантаження.
Приймальне відділення
Робота у приймальному зупинялася тільки під час дуже близьких артобстрілів або після 21:00. Тут розгорнули декілька оглядових та імпровізованих операційних, де можна було зробити просте втручання під місцевим знеболенням. Перший тиждень якось вдавалося справлятися з потоком поранених, а далі ставало щораз гарячіше. Медичні працівники кажуть: «Кожного дня когось приносили з відірваними руками, ногами».
«24 лютого я, як і багато інших, прийшла на роботу і більше додому не поверталася, – розповідає старша медсестра приймального відділення Елла Панченко. – Йти додому сенсу не було. Я розуміла, що не всі зможуть прийти на роботу. Хтось намагався виїхати, хтось боявся, хтось просто не міг дістатися до лікарні. Я ж уже вирішила: якщо прийшла, то чого туди-сюди бігати. Так і залишилася».
Вона пригадує, що перші поранені почали надходити 26 лютого, а вже на початку березня давати раду стало важко: водо- й електропостачання не було, ліфт, рентген не працювали, тоді як за раз могло надійти кілька десятків постраждалих. Бувало, що привозили 10, 15 або 25 людей. Хтось приходив сам, когось доправляли в ковдрах чи у візочках із супермаркетів.
Корпус лікарні в другій половині березня.
Медпрацівники кажуть, що дуже виручили рації, які залишилися з ковідних часів. Коли зник зв’язок, їх передали у відділення хірургії, у травматологію, реанімацію та приймальне відділення. Рації заряджали від генератора. З приймального могли викликати потрібного спеціаліста або ж попереджали про певну ситуацію – і це значно пришвидшувало роботу.
Приймальне прийняло на себе основний удар. Це стосується як медичного аспекту, так морально-психологічного. Персонал цього відділення врятував найбільше людей, але й бачив найбільше смертей. Пацієнтам в агонії давали знеболення і вони вмирали. В тих умовах нічого іншого зробити було неможливо. Легко пораненим надавалася допомога на місці. В приймальному могли видалити чужорідне тіло з м’яких тканин, зупинити кровотечу, накласти шви. За свідченнями, таких випадків було дуже багато. Отримавши допомогу, люди йшли додому. Реєструвати таких амбулаторних хворих лікарі були просто не в змозі.
Спираючись на зібрані свідчення, можна припустити, за добу у приймальне відділення потрапляло 60, 80 і навіть 100 осіб.
Корпус лікарні в другій половині березня.
Історії зі щасливим і трагічним кінцем
Олексій – анестезіолог, який працює з дорослими. Проте війна не вибирає жертв. Під час облоги Маріуполя лікареві довелося допомагати дітям з жахливими травмами.
«Десь у середині березня привезли дівчинку, її звали Аня. Поряд з Анею щось вибухнуло. Вибуховою хвилею в автівки відірвало колесо і вдарило дівчинку в потилицю, що спричинило надзвичайно важку черепно-мозкову травму», – розповідає лікар.
У лікарні №4 не було нейрохірургічного відділення та, відповідно, жодного фахівця по нейротравмах. Травматолог-ортопед Олександр Боровиков не мав практичного досвіду подібних втручань. Але часу було обмаль: або ризикувати, або дитина помре. Лікар робить дівчинці трепанацію, операція проходить успішно.
В подібних випадках хворий обов’язково потребує штучної вентиляції легень, бо не може дихати самостійно. Це був наступний виклик. Лікарня мала 4 апарати ШВЛ, які могли працювати на батареях. Їх заряджали під час нетривалого ввімкнення генератора та застосовували по черзі впродовж 5 днів, поки Аня не прийшла до тями і не змогла дихати самостійно.
Коли Олексій вже був на контрольованих Україною територіях, в одному з телеграм-каналів він побачив цю дівчинку. Вона вижила, її врятували.
17 березня до лікарні потрапила жінка з дитиною та матір’ю. Поки готували їжу на вулиці, отримали поранення. У матері була травма ока, у бабусі – обличчя, найдужче дісталося дитині.
«Дівчинці осколком розірвало частину лобної кістки та пошкодило лобові частки мозку. Мати принесла її ще живою, це була зовсім маленька дитина – рік, не більше. Ми занесли її в операційну, оглянули рану і зрозуміли, що нічим не можемо допомогти. 10 хвилин спостерігали, як помирає ця дитина. Зробити щось було абсолютно неможливо. Потім потрібно було вийти до матері і сказати, що вона втратила дитину. Це був дуже важкий момент», – пригадує Олексій.
Обстріли лікарні
У міру того, як лікарня отримувала нові пошкодження, медперсонал переміщувався по корпусах і намагався адаптувати свою роботу до нових умов. Палати вже не використовувалися за призначенням: в них складали різний крам, пацієнти знаходилися в коридорах та інших не призначених для того місцях.
Інфекційне відділення № 3 після вторгнення росіян.
Після 8 березня операції довелося робити в передопераційних приміщеннях, бо в усьому корпусі повилітали вікна. Передопераційні – це кімнати без вікон, де раніше зберігалася апаратура та інше приладдя. Їх звільнили, наскільки це було можливо, та пристосували для потреб операційної. Хірургія розташовувалась на 4 поверсі, й це було досить ризиковано, але бригада лікарів продовжувала робити операції до 21 березня.
Перші прильоти були 3–4 березня. Спочатку – поруч, по будівлі психіатричної лікарні, потім снаряд поцілив у спільний двір. Пізніше було кілька влучань уже по території лікарні №4. 9 березня вперше снаряд влучив у один з корпусів. З опису вирв можна стверджувати, що медмістечко обстрілювали великокаліберною артилерію чи авіабомбами. Від вибухів утворилися дві величезні вирви біля дитячого інфекційного блоку. 20 березня на тому місці загинув лікар Анатолій Казанцев. Потім було пряме влучання міни в ґанок приймального відділення, а також кілька прильотів біля поліклініки. Коли поцілили в дах неврологічного корпусу, спалахнула пожежа. Повністю згорів адміністративний корпус, після нього – терапевтичний, обстріли розбили будівлі інфекційних відділень. Поодинокі вікна залишилися тільки на 3 та 4 поверхах південного фасаду корпусу вздовж вулиці Пашковського. Хаотичні обстріли тривали майже без перерв, і що ближче підходила лінія зіткнення до Азовсталі, то щільнішим був вогонь. Усі будівлі лікарні мали значні пошкодження.
Зруйнований корпус неврологічного відділення лікарні №4.
Треба їхати
У другій половині березня нестача питної води та дизпалива стали критичними. Генератор вмикали, тільки щоб забезпечити функціонування операційної. Воду теж економили. Пацієнтам давали по пів склянки вранці та ввечері, супи варили на фізрозчині.
19 березня запаси води майже закінчилися, але несподівано врятували волонтери. Якісь відчайдухи примчали з бочкою на бусі, ризикуючи власним життям. Згодом у поїздці по воду загине завідувач терапії Андрій Гнатюк.
Попри те, що емоційний стан у всіх був пригнічений, та паніки не було.
«Те, як усі гарували в тому пеклі, реально викликає гордість за лікарню та колектив. Робили свою справу без чвар і безладу», – пригадують медпрацівники.
Лікарня працювала, когось приймали, когось виписували. Госпіталізовували у виняткових випадках через брак ресурсів. На диво, генератор залишався неушкодженим – і була змога стерилізувати багаторазовий інструмент. І хоча дефіциту базових медикаментів досі не було, специфічні препарати майже вичерпались.
«Щоб хворого прооперувати, потрібні препарати для наркозу, наркотичні засоби, кисень і так далі. Усього цього не знайти в комерційних аптеках. Такі препарати надходять за спецзамовленням з державних складів. Більше їх узяти ніде. Якщо немає можливості зробити наркоз, то і неможливо зробити операцію», – каже Сергій Малахов.
Поступово з’являлося усвідомлення, що без ресурсів перебування в лікарні втрачає сенс.
«Насправді про евакуацію думали весь час, – каже анестезіолог Олексій. – Просто наша корисність деякий час переважала ці думки. Коли ми почали розуміти, що за кілька днів перетворимося на людей, які сидять у підвалі лікарні та їдять залишки хліба, рішучості побільшало. Також після 15 чи 16 березня на верхніх поверхах став пробиватися зв’язок – і ми дізналися, що люди виїжджають з Маріуполя самостійно».
Перша спроба організувати евакуацію цивільного населення з Маріуполя була 5 березня. На офіційних ресурсах Донецької ОВА з’явилася інформація, що об 11:00 від СК «Іллічівець» і Драмтеатру вирушать колони автобусів, до яких можна буде долучитися з власним транспортом. Того дня на зазначених локаціях зібралася величезна кількість людей, але евакуація зірвалася. Неорганізований виїзд з міста став можливим після 13 березня через Мелекіне. Українські військові залишили блокпост на трасі, а окупанти зайняли його лише через кілька днів. 15 березня влада погодила евакуаційний маршрут Маріуполь – Осипенко – Токмак – Василівка – Запоріжжя. У наступні кілька тижнів, рятуючись від смерті, ним скористаються сотні тисяч мешканців Приазов’я.
Зруйноване відділення лікарні №4.
«Було ясно, що з кожним днем фронт підступає до лікарні. Я не міг тримати людей силою, – каже Андрій Серветник. – Дехто з персоналу поїхав ще до 21 числа. Ми збиралися з лікарями, спілкувалися про те, хто їде, а хто залишається. Усі вже знали, який терор влаштовують окупанти. Кожен робив власний вибір, їхати чи ні».
Лівий і правий береги Маріуполя зв’язані двома мостовими перегонами. Перший – у районі головних прохідних Азовсталі, другий – на вулиці Мамина-Сибіряка. На той час лівобережжя майже повністю контролювалося окупантами, евакуація була можлива тільки в Росію. Охочі дістатися в Україну мусили перетнути лінію зіткнення і рухатися до західних околиць міста.
«Це були не одноденні розмови з колегами та з дружиною: що робити, їхати чи не їхати? Мучився, але розумів, що бути хірургом я вже не міг. Лише перев’язки робити, що може кожна медсестра. І, звісно, був страх, що якщо не поїдемо, то можемо загинути всім корпусом. Обстріли частішали і ставали потужнішими», – розповідає Сергій Малахов.
Урешті-решт частина персоналу травматології, реанімації та хірургії вирішила власним транспортом виїжджати в бік України. Сім автівок вирушили від лікарні №4. Двічі цю колону розвертали – усі шляхи перекриті та заміновані. Вибратися з лівого берега вдалося лише з третьої спроби. 21 березня набережною Кальміусу повз Азовсталь і пост-міст колона потрапила на правий берег. Умовно безпечний маршрут вдалося дізнатися від знайомих, що прорвалися раніше.
«Ми поїхали, а пацієнти та частина наших колег залишилися. Це дуже болісна ситуація і дуже важкий вибір. Ми запевняли себе, що в тих умовах зробили все, що могли, але я думаю, сумніви залишилися в кожного», – зазначає анестезіолог Олексій.
«Докори сумління в мене були, але після того, як я дізнався, що відбувалося в Бучі, більше немає. Якби я був упевнений, що фронт втримається, я нікуди не поїхав би. Думаю, інші теж», – каже Андрій Серветник.
Цей вчинок спричинив конфлікт між лікарями, які поїхали і які залишилися.
«Не має права лікар поїхати і залишити хворого», – кажуть останні.
Хоча з погляду самої логіки втратити медика, який може врятувати інших людей, – це гірше, ніж ризик втратити пацієнта, та очевидно, з погляду етики правильної відповіді немає.
Після 21 березня
Окупанти стискали кільце навколо Азовсталі, і в ці лещата потрапила лікарня імені Мацука. Квартал за кварталом російські війська нищили житлову забудову разом з тими, хто переховувався у квартирах і підвалах. Інтенсивність боїв зростала.
Після 21 числа кількість лікарів скоротилася як мінімум удвічі, але пацієнтів не поменшало. У підвалах і коридорах закладу залишалося до 50–60 важко поранених, з рваними ранами чи ампутаціями, які без догляду мали обмаль шансів вижити. Давати раду з ними довелося колективу з сімох лікарів (двоє з них загинуть). Їм допомагали кілька медсестер і фельдшерів. Вони якийсь час ще сподівалися, що українська влада проведе централізовану евакуацію. Люди здебільшого перебували в інформаційному вакуумі й не розуміли до кінця, що діється. Уже через кілька днів не те що евакуюватися, перебігти з одного корпусу в інший стало вкрай небезпечно.
Перелік хворих у хірургії на 24.03
«Пацієнти заповнили коридори, лежали на підлозі, на картоні, всі палати розбиті. Мороз – 12 градусів, у фоє було багато поранених. Їм була потрібна вода й мінімальні санітарні умови. Навіть елементарні перев’язки в таких умовах – це складно. Води нема, усюди бруд. Як ми не загинули – не розумію. Встигали перебігати від одного місця, де був приліт, до іншого, якось нам пощастило», – розповідає старша медсестра приймального відділення Елла Панченко.
Всередині лікарні №4.
2 квітня, надаючи допомогу в приймальному відділенні, гине лікар УЗД Сергій Власюк. Наступного дня його намагаються поховати на подвір’ї.
3 квітня, за спогадами свідків, починаються найжахливіші дні. В одному з відділень неврологічного корпусу вибухає міна. Починається пожежа, займаються пластикові трубопроводи і розпечений пластик починає стікати вниз. Загасити вогонь наявними вогнегасниками не вдається.
Отруйний дим заповнює приміщення та потрапляє у підвал, де переховуються діти та пацієнти. Люди опиняються у становищі, коли знаходитися всередині неможливо, але й вийти на двір також не можна – обстріли не вщухають.
Пізніше по корпусах прямою наводкою починає стріляти танк, тільки завдяки щасливому випадку ніхто не загинув. Того ж дня влучання снаряду знищує генератор. Від одного з прильотів займаються трупи. Возити їх у морг можливості вже не було. Померлих пацієнтів пакували у мішки та складали під стіною корпусу. Тіла намагаються загасити землею, але це виходить погано, бо останні два тижні стоять сильні морози.
Загиблі
З 24 лютого по 5 квітня під час виконання службових обов’язків на території лікарні №4 загинули троє лікарів.
Першою жертвою став завідувач дитячого інфекційного відділення Анатолій Борисович Казанцев.
«Він був дитячим лікарем, лікарем з великої літери. Коли приводили хворих дітей з дрібними пораненнями, він їх оглядав. Ми намагалися дітей класти в підвал, бо це було найбезпечніше місце», – пригадує Андрій Серветник.
Вранці 20 березня Анатолій Казанцев вийшов з підвалу свого корпусу з чайником – хотів занести окріп у сусідній, де мали готувати суміш для дітей. Переходячи з одного корпусу в інший, потрапив під обстріл. Колеги зреагували миттєво: Казанцева занесли в корпус, щоб надати допомогу. Оглядав постраждалого Сергій Малахов.
«По рації доповіли, що Анатолій Борисович поранений. Принесли його в приймальне відділення, потім підняли в реанімацію. Але настільки була важка травма, що ми нічого не змогли зробити. Смерть настала через черепно-мозкову травму, поранень на ньому не було. Ми так зрозуміли, що його відкинуло вибуховою хвилею і, скоріш за все, вдарило об стіну корпусу».
Анатолія Казанцева поховали біля корпусу, в якому він пропрацював ледь не половину свого життя.
Лікар УЗД Сергій Власюк загинув у приймальному відділенні 2 квітня. Він був на першому поверсі в приміщенні, де надавали допомогу новим пацієнтам. Поряд на вулиці пролунав вибух – і осколок влучив лікарю у грудну клітку. Сергій Власюк загинув миттєво.
Завідувач терапевтичного відділення Андрій Гнатюк поїхав на машині по воду до джерела в районі вулиці Тенісної і не повернувся. Точна дата загибелі не встановлена. Пізніше розстріляне авто знайшли за квартал від лікарні, на перехресті вулиць Менделєєва та Володимирської.
У червні 2022 року Володимир Зеленський посмертно нагородив маріупольських лікарів Сергія Власюка, Андрія Гнатюка та Анатолія Казанцева орденом «За заслуги» III ступеня. Їх відзначили за героїчний порятунок жителів під час обстрілів міста.
Зліва направо: Сергій Володимирович Власюк, Андрій Іванович Гнатюк і Анатолій Борисович Казанцев
Точну кількість пацієнтів, які померли від поранень, установити неможливо. Медичні журнали приймального та хірургічного відділень, де реєстрували летальні випадки, не збереглися. Спочатку тіла вивозили у відділення патанатомії – це окремий корпус. Коли зникло електропостачання і стало небезпечно переміщатися по вулиці, померлих пакували в чорні пакети з маркуванням паспортних даних, якщо вони були відомі, і складали біля фундаменту хірургічного корпусу. Загиблих було багато, бо нерідко потерпілих привозили вже мертвими. Якось на самих дисках приїхала машина, що потрапила під обстріл десь поблизу. Водій був поранений, а всі його пасажири мертві.
Свідчення анонімного користувача тгк Маріуполь Зараз
Спершу тіла лежали в ряд, потім їх складали вже одне на одного. «Там була гора», – якось по-іншому описати кількість свідки не можуть.
Але без сумнівів, рахунок ішов на сотні. Що сталося з тілами після евакуації медзакладу – невідомо.
(Не)евакуація
Після 3 квітня приготувати їжу та якось зігрітися в лікарні стало неможливо. Дехто намагався покинути зону бойових дій самостійно. На свій страх і ризик представники лікарні звернулися до солдатів окупаційних військ, які оточили район і заблокували всі пересування. «Ми вийшли на блокпост і сказали, що нам потрібна евакуація, тому що люди потребують допомоги», – розповідають свідки.
Наступного дня до лікарні під’їхали бронетранспортери окупантів. Людям відвели на евакуацію 40 хвилин. 5 квітня озброєні солдати противника вивезли неврологічний корпус, наступного дня хірургію. В одному з приміських селищ людей пересадили в автобуси.
«Якщо чесно, людям було вже все одно, аби вибратися. Ніякого примусу не було, сідали та їхали. А вже потім кожен міг зробити вибір: чи залишатися, чи виїжджати на контрольовані Україною території або в Європу», – діляться спогадами очевидці подій.
Урятуватися з Маріуполя. На крок попереду смерті
Лікарів вивозили через Таганрог, тяжких пацієнтів направляли в Донецьк, більш легких в Новоазовськ. Евакуація тривала впродовж 5-6 квітня. За приблизними оцінками очевидців, кількість персоналу та пацієнтів, що знаходилися на той час в лікарні, могла сягати 500 осіб.
«Евакуація – не те слово. Правильніше називати це захопленням, полоном чи депортацією. Зрозуміло, що якби ми там залишилися, то могли б і не вижити, бо корпуси обстрілювали з танків упритул. Діри в стінах були по півтора метра. Але евакуація – це коли приходить чинна влада й організовує переміщення. А коли приходять люди, які поливали нас до того снарядами – це зовсім інше. Евакуація звучить недоречно в цій ситуації. Потім ми опинилися у фільтраційних таборах або лікарнях на окупованій території, які були більше схожі на морги», – розповідають вивезені росіянами люди.
Так закінчилося медичне чергування, що тривало понад місяць. Принаймні три з п’яти лікарів, які залишалися в лікарні до останнього, покинули ТОТ і через Росію виїхали у Європу.
Маріуполь, точка неповернення. Мої 20 діб війни. Фінал історії
10 квітня окупанти взяли оборонців Азовсталі в облогу, а прилеглі квартали майже повністю зрівняли із землею. Пошкодження, завдані маріупольській лікарні імені Мацука, – катастрофічні. Робота жодного відділення досі не відновлена. Четвертої лікарні більше не існує.
Зруйнована лікарня №4.
