Агенство острых новостей НОЖ Ведущее информационное агенство, мы публикуем самые важные и актуальные новости общественной, политической и экономической жизни Украины и мира
Связанные статьи
Затишне містечко
Останні роки Буча була містом, яке активно розвивалося. Так само, як Ірпінь. У нас великий міський парк, ліс. Будувалися нові будинки, зʼявлялися магазини. Навіть відкрили новенький «Макдональдс», який розгромили на третій день війни. Затишне містечко.
За кілька днів до 24 лютого тато хвилювався, що може щось початися. Батьки думали, що, можливо, варто виїхати на захід, поїхати в Польщу. У ніч з 23 на 24 лютого мама не спала і шукала інформацію, наскільки ймовірно, що почнеться війна. Тоді вранці вона у вікні побачила, як летить ракета і спалах.
Мама розбудила нас близько пʼятої ранку, сказала пакувати тривожні валізки. Так, ми настільки не вірили, що в Бучі буде вторгнення, що, крім планів, у нас нічого не було, навіть зібраних речей. Буча — це не таке місце, де могли б бути бої. Просто забули, що в Гостомелі є аеропорт. Ми склали щось і перейшли на іншу квартиру. Нам здавалося, що там надійніший будинок.
У перші дні ми просто сиділи в коридорах, тряслися і періодично виглядали у вікна. У підвал не спускалися. Після того як відключили світло, дні стали одноманітними. Ми прокидалися о шостій ранку. Холодно, з-під ковдри вилазити не хочеться, та й коти ще сплять. Близько сьомої снідали.
У першу ніч війни виїхало дуже багато людей на своїх машинах. Дороги тоді були ще нібито вільні. На третю добу на вулиці Вокзальній біля ТЦ «Жираф» розгромили велику колону російської техніки. Це основна вулиця між Бучею та Ірпенем, яка десь за пʼятсот метрів від нас. Вибухи були страшні. Люди були дуже налякані і ще до початку офіційної евакуації тікали через міст у Романівці. Мости тоді вже були підірвані, і багато хто казав, що людей просто розстрілюють по дорозі.
Не знаю, чи була в росіян якась комендантська година — нам нічого не оголошували про це, але місцеві казали, що була. Ще місцеві казали, що треба носити білі повʼязки на рукавах. Тато носив білу повʼязку на плечі, ми з мамою одягали на себе білі рушники. Ось так ми виходили з дому близько девʼятої ранку і йшли збирати новини.
Багато людей виїхало. В останній тиждень в сусідньому корпусі на два підʼїзди і приблизно на 60 квартир нікого не лишилося. З нашого корпусу лишалися тільки ми, ще один хлопець і дві сімʼї із сусіднього підʼїзду.
Після того як відключили воду і газ, почали ходити до бабусі. Вона теж живе у Бучі, але в приватному будинку, тому має двір, дрова, піч. Десь два тижні ми ходили до неї готувати їсти. У термоси наливали чай і йшли додому. На ранок цей чай ще був теплим. Оскільки електрики не було, телефони ми заряджали в одного чоловіка, що мав акумулятори. Він давав це робити безкоштовно.
Люди, які лишалися в багатоповерхівках, набирали воду з бювета, але він перестав працювати дуже швидко після того, як відключили водопостачання, а потім узагалі замерз. Тому всі стали ходити в приватний сектор до криниць. Магазини не працювали взагалі десь з третього дня. Спочатку їх розграбували росіяни, а потім уже місцеві почали приходити і брати їжу. Я не можу назвати це мародерством. Бо як жити без запасів і якоїсь гуманітарки? У дворах люди готували їжу на сміттєбаках. На складах ще познаходили якісь піддони, робили на клумбах з них такі маленькі тини. Оскільки готувати без газу неможливо, спилювали на дрова дерева у дворах.
Щодня ми проходили одним і тим самим маршрутом до будинку бабусі. Там проводили майже весь день, бо поки розтопиш піч, поки приготуєш їсти — ось уже й вечір. Воду брали в колодязі. У нас не те щоб були запаси їжі, але мама завжди робила великі закупки продуктів. Їжі ми мали орієнтовно на місяць.
Приблизно о четвертій вечора ми виходили від бабусі додому. До початку сутінків я встигала почитати книжку. Інколи вранці, але частіше увечері я піднімалася на десятий поверх будинку, де трохи ловив звʼязок, і дзвонила родичам. Інколи вдавалося піймати інтернет. А після сьомої ми лягали спати. Бо, по-перше, треба було дотримуватися режиму світломаскування, а по-друге, зі свічкою ввечері не особливо є що робити.
І так щодня.
Росіяни
Уперше ми побачили російських військових, коли вони заїхали у двір нашого будинку на танку. Через газони, повалили дерева. Ми були в коридорі і особливо не визирали. Потім місцеві розповіли, що, швидше за все, серед військових був поранений, бо вони шукали аптеку. А в нас поряд на стовпі висить хрестик — знак аптеки. Ми чули як там розбивалося скло, якісь крики. Вони там щось схопили собі і поїхали. Це трапилося якраз тоді, як на Вокзальній було чути вибухи.
У сусідні будинки тоді також прилетіли чи то якісь уламки, чи то снаряди. Там було укриття, у школі сиділо багато людей, і до них також приходили російські військові.
Поряд з нашим будинком є ЖК «Континент». Уже через тиждень після початку війни росіяни стояли просто в його дворі. Вони пограбували квартири, і сам будинок сильно постраждав. Ми чули, як звідти стріляють, мабуть, на Гостомель. Там вони організували собі якийсь штаб. Десь два тижні тому, коли були пікові бої, у нашому дворі перебудовувалася колона з восьми одиниць усякої російської бронетехніки.
Щоразу коли приїжджала нова техніка, приїжджали нові росіяни і починали заново грабувати вже пограбовані магазини, квартири. Одного разу відкрили морозильник і повитягували морозиво, яке вже місяць розморожене лежить. Вони його просто порозкидували на вулиці. За ці дні ми вже звикли і до танків, і до пострілів, і до того, що десь можуть ходити російські військові. Сидиш оце, пʼєш чай, дивишся: ага, один танк поїхав, туди-сюди, ага, другий.
Пару днів ми не ходили до бабусі, бо росіяни активно почали лазити в нашому дворі. Один раз люди, як зазвичай, розпалювали дрова у дворі, щоб готувати їжу. До них підійшли російські військові і наказали віддати телефони. Вони оглянули телефони і спалили їх. Потім я дізналася, що хтось з військових зайшов в інстаграм до одного нашого хлопця і побачив, що в нього друзі в теробороні. Ще одному чоловіку азербайджанського походження влаштували допит, запитували про якийсь радіопередавач. Ми того чоловіка всі знали, він така добра людина, дуже злякався.
Зрештою, росіяни завели чоловіків у підвал, поставили до стіни і сказали, що замінували вхід. Тому якщо вони спробують вийти, то вибухне міна і весь будинок з усіма людьми злетить у повітря.
Десь через годин пʼять прийшов сусід і випустив їх. Ніякої міни не було — росіяни закидали вхід у підвал дошками і привʼязали пляшку до дверей, щоб коли вони відімкнуться, пляшка гучно впала і люди злякалися. Такий збочений гумор.
Біля бабусі вони теж каталися, я так розумію, або в Ірпінь, або до Гостомеля. Я конкретно не памʼятаю, коли був перший раз, що ми контактували з російськими військовими. Ми були в бабусі, і десь 15 росіян на броньованій машині проїжджали вулицею і обшукували кожен дім. Там приватні будинки, багато хто виїхав. Де їм не відчиняли, було чути постріл. Швидше за все, вони стріляли в замки, обшукували будинок і йшли далі.
Коли вони зайшли до нас, то сказали, що повинні оглянути дім. У двір зайшло десь пʼятеро, ще троє обійшло будинок. Щось вони оглянули, навіть на третій поверх не стали залазити, їм було не дуже цікаво. Особливо запитань до наших телефонів у них не було. І так вони пішли.
У день, коли вбили маму, 24 березня, знову був обшук. У нас – другий, у сусідів – уже третій. Росіяни запитали, чи був у нас обшук, ми сказали, що декілька, вони відповіли, що треба знову. Ці оглядали будинок уже більш ретельно і вже шукали телефони. З ними був молодий командир, ми його раніше не бачили, він старався якось по-людськи говорити. Я їм не співчуваю, просто він нормально розмовляв, казав, що «обшук — це для нашої безпеки». Вони шукали тероборону, форму ЗСУ, шукали Бандеру. Схиблені.
Сусіди, які виїхали, просили бабусю доглядати за їхнім будинком. Вона дала російським військовим ключі, щоб не розтрощили двері. Вони побачили там камери спостереження, почали шукати компʼютер, сервер і перерізали усі кабелі, які були. Нічого не крали. Оглянули горище, заглянули в кожну шафу, але речі не переривали.
Потім вони обшукували наш будинок. Того дня вони хотіли забрати зі собою тата, теж «заради безпеки». Ми почали запитувати, а навіщо, ну як один цивільний може гарантувати їхню безпеку? Думаю, що через те, що я почала просити не забирати тата, цей типу «культурний» командир звʼязався з кимось по рації і доклав, скільки нас людей, яка адреса, чи є телефони і що тут дитина. Напевно, вони думали, що мені десь років чотирнадцять. Тому після обшуку вони просто пішли.
Мама
Моя мама після мого народження не працювала, усе вкладала в мене. Але вона була активною людиною, займалася волонтерством. Після 2014 року плела з подружками маскувальні сітки для фронту. Постійно слідкувала за незаконними забудовами в Бучі. Завжди була в курсі, що в місті відбувається. Інколи брала мене на якісь благодійні акції, які влаштовували для допомоги собачому притулку в Бородянці. Зараз там теж трагедія — загинуло дуже багато собак.
Ми знали про можливості евакуації, але якось не думали, що війна почнеться ось так, одразу. Думали спершу купити житло десь на заході. А коли вже закрутилося, то перш за все не хотіла евакуюватися з Бучі мама. Казала, що тут вона народилася, що тут її мама, що це її місто. Як це, їхати абикуди?
Зрештою, ми домовилися, що я поїду сама. Це були останні дні роботи зелених коридорів. Але щоб дійти до точки відправлення, треба було проходити російські блокпости. Там людей обшукували, забирали телефони. Ми чули, що дорогою в людей стріляли. Інколи росіяни попереджали, що стрілятимуть. Інколи – ні. Ми не були впевнені щодо безпеки – і я не поїхала.
Цим росіянам, які обшукували будинок бабусі, ми казали, що ходимо щодня до себе у квартиру на вулиці Тарасівській. Я сумніваюся, що вони знали, де саме ця вулиця. Але ми також казали, що переходимо через колії біля зупинки «Лісова Буча». Сиділи вони на заводі, недалеко.
Після обшуку в бабусі ми зібрали в наплічники їжу, термоси, я накрилась білим рушником, мама накрилась теж, і ми рушили додому. Тато йшов попереду мене, щоб якщо хтось стрілятиме, то в першу чергу в нього, бо він чоловік. Мама ходила зазвичай позаду, але чомусь того дня йшла переді мною.
Ми чули, що стріляють, але десь далеко. Це постійно відбувається, ми до такого звикли. Аж раптом я почула дуже гучний постріл, десь метрів з пʼятдесяти. Хтось з нас трьох, швидше за все я, крикнув: «ЛЯГАЙТЕ!» Це все відбувалося кілька секунд. Мама на той момент уже впала.
Постріл був гучним настільки, що мене заглушило на одне вухо, весь вечір дзвеніло. Я перевірила, чи не тече кров з вуха. Не текла. Я підняла голову і побачила, що тато лежить і дивиться на мене. Мама не рухалася. Він кликав її, я розуміла, що щось не так, але бачила тільки її ноги. Я теж почала її кликати, думала, що маму просто поранило, але вона не відгукнулася. Коли я вже підвелася, то побачила отвір від кулі просто між брів у неї. Тобто росіяни бачили нас у бінокль і влучили саме туди, куди цілили. Я кричала: «Мамо, мамо!» — але тато наказав лягти на землю знову і ховатися за неї. Тато гукав на допомогу. Кричав російською, що ми мирні люди, що в нас немає зброї. Я, здається, кричала щось про те, що подивіться, ви мою маму убили. Але жодної реакції не було.
Поки ми лежали, тато сказав бігти назад до бабусі, до сусіда, щоб він прийшов з тачкою. Можливо, він теж думав, що мама ще жива і їй можна допомогти. Я побігла, і я знаю, що росіяни мене бачили.
Таня з котом і мамою Тетяною
Коли я прибігла до бабусі, то сказала їй, що мама поранена, хоча майже була впевнена, що вона померла. Сусід узяв тачку, і ми пішли по неї. Коли він сам побачив тіло, то все зрозумів. Там було стільки крові, вона не вижила б. Ми сподіваємося, що вона померла швидко, в один момент.
Ми бачили тата біля воріт заводу, бачили, що росіяни тримали його на прицілі. Він нам щось кричав. Я спершу хотіла підійти, але сусід відмовив, бо хтозна, що в тих росіян у голові. Тому ми пішли додому.
Сусід сказав бабусі, що маму вбили. Я не змогла.
Уже сутеніло, тато не повертався. Треба було якось усе ж забрати мамине тіло. Вирішили, що домовлятися піде чоловік моєї бабусі — він ветеран війни в Афганістані. Але має проблеми зі здоровʼям, права сторона в нього майже паралізована, він погано ходить. Він прийшов до заводу, де сиділи росіяни, почав їм пояснювати, хто він і що хоче. Його обшукали теж. З ним говорив, здається, заступник командира, запитував, чи знає він Бандеру, запитував, ким він доводиться моїй мамі, спитав, чи водить він машину.
Зрештою, вони вивезли дідусю автівку. Було зрозуміло, що це чиясь крадена машина, там лежали чужі документи. З ним на місце виїхали два російських солдати. Допомогли покласти тіло на заднє сидіння і дали йому поїхати додому.
Тим часом ми з бабусею і сусідами не знали, що робити. Бо вже темно, тата немає, незрозуміло, що відбувається. Аж тут бачимо — машина. Ми машин на ходу не бачили вже місяць. Приїхав дідусь і привіз тіло.
Маму поклали під накриттям у дворі. Бабуся десь півтори години розмовляла з нею, щось до неї кричала. Почався дощ. Ми всю ніч плакали.
А о восьмій ранку повернувся тато.
Батьки Тані
Тато
Одразу після пострілу, поки я бігла до бабусі, тато пішов до заводу. Він зрозумів, що росіяни сидять там і стріляли звідти. Тато хотів домовитися безпечно забрати тіло мами.
— Стой! Куда идешь? — крикнули вони.
— Я иду договориться с вами, чтобы забрать тело, — відповів тато.
— Стой! Покажи документы!
За пʼятдесят метрів від заводського паркану тато дістав паспорт. Вони його подивилися через бінокль. Далі вони попросили показати, що в наплічнику. Там були термоси з їжею і чаєм. Він його зняв, усе показував. Вони дивилися в бінокль, як тато виливає з термоса чай на землю. Далі вони почали кричати, щоб він випив з термосу. А це ж гарячий чай, окріп залитий пів години тому. Тато пив.
Потім він викинув десь там рюкзак. Росіяни наказали йому роздягнутися. 24 березня. На вулиці сніг, холодно, він стояв у лісі, роздягався до трусів. Вони в бінокль його оглядали, шукали татуювання свастики. Потім він одягнувся назад і пішов уже до воріт говорити. Вони відтулили ворота, знову подивилися паспорт, віддали назад. Тато ще раз попросив забрати тіло. Росіяни у відповідь допитували його про націоналістів, ставили якісь дурні запитання, доводили, що він мародер.
Вони запитали:
— Вот ты, как гражданский, как оцениваешь ситуацию?
— Ну, у вас освободительная операция. Вы «освободили» меня от жены, а дочку — от матери, — відповів тато.
У цей час він почув, як хтось по рації доповів, що бачить у бінокль чоловіка з тачкою і дівчину. Тобто вони знали все і все відстежували. Це були ми із сусідом. Тато тоді кричав нам підійти, але ми не підійшли. Росіяни наказали йому задкувати у двір.
Там татові вдягнули на голову мішок і завʼязали руки. Вони його ще раз обшукали, знайшли телефон з кнопками. Цього дня також був обшук у будинку бабусі, росіяни забрали з цього телефону сім-карту. Далі військові почали розповідати татові, що він мародер, що в нього є есемески, де він хвалиться про пограбовані будинки. Він відповідав, що такого не може бути, бо це телефон його дружини, яку вони вбили. Вони йому відповіли, що були попереджувальні постріли, 20-30 метрів над головами. Потім взагалі почали доводити, що не стріляли. Тобто розумієте? Спершу про попереджувальні щось кажуть, а потім що взагалі не стріляли?
Зрештою, це була вже ніч, темно. Приїхала якась БМП, тата туди посадили і кудись вивезли. Потім його пересадили в іншу машину, там ще катали 15 хвилин. Усе це із звʼязаними руками і з мішком на голові.
Дехто з них просто наказував татові «не смикатися». Дехто матюкався на війну. Дехто називав свого командира ідіотом.
Тата висадили, але де – не сказали. Сказали йти сто метрів вперед, і там його розвʼяжуть. Cкоріш за все, попереду був блокпост і його могли там вбити. Тато пішов і зайшов у якийсь паркан. Скинув мішка з голови і вирішив далі не йти. Він не зразу зрозумів, що перебуває в самому центрі Бучі, біля «Новусу». Думав, що його висадили десь у Ворзелі. Заліз у якусь розбиту машину, перерізав мотузку на руках. Знайшов якусь собаку і подумав, що там, де собака, можуть жити люди. Заліз у якийсь двір, там були місцеві алкоголіки. Вони вказали йому дорогу, але він уночі заблукав. Зрештою, повернувся до них назад, переночував там.
О шостій ранку вирушив додому і о восьмій вже повернувся.
Похорон
На похороні було не сильно багато людей. Бабуся омила маму. Ми познаходили в кишенях якісь речі, записник, ручку. Тато викопав могилу. Труни в нас, звісно, не було. Сусіди допомогли її покласти в землю. Оскільки на вулиці лишилося мало людей, я взагалі була здивована, що хтось прийшов. Було десь 10-15 чоловік.
Маму ми ховали без ритуальної служби, без священників. Один сусід, сам не священник, але парафіянин церкви, віруюча людина, просто відчитав молитви. І все.
Ми зробили фотографії для слідства і взагалі налаштовані на те, що далі буде розслідування. Мама хотіла, щоб її кремували і розвіяли попіл десь у гарному місці. Такі романтичні думки в неї були. Ми хочемо виконати її бажання, але перед цим має бути експертиза і відповідні висновки. Я вже дзвонила в поліцію і описувала їм ситуацію. Вони записали мою адресу, адресу моєї бабусі і мій номер.
Маріуполь, точка неповернення. Мої 20 діб війни
У Бучі ми боялися говорити про смерть мами телефоном, бо думали, що родичі захочуть приїхати сюди. А це неправильно і неможливо. Крім того, росіяни знали, хто ми, знали, що вони вбили маму. Ми боялися, що вони прослуховують розмови і якщо ми комусь по телефону повідомимо, то вони прийдуть до нас з обшуками і заберуть телефони.
Тому тато поїхав до своїх батьків, щоб особисто повідомити про смерть мами.
Виїзд
Наступні дні ми жили в бабусі і не ходили у квартиру. Але першого квітня наш сусід по квартирі, який годує собак на районі, побачив, що Варшавською трасою їхала машина з червоним хрестом. Зупинилася, і волонтери запитали, чи є охочі евакуюватися. Він сказав, що є, але людям треба зібратися. Вони дали номер і сказали, що зателефонують увечері.
Наступного дня почали зʼявлятися новини, що росіяни відступили. Тоді ми перший раз за вісім днів сходили до котів, погодували їх. Сусід нам зателефонував, сказав, що раптово виїхав, дав телефон волонтерів – мовляв, є можливість евакуюватися. Ми сконтактували з волонтерами, дали адресу. Зібрали котів, позбирали речі. Я нормально спакувалася, взяла одяг, альбом з фотографіями, який спакувала мама ще першого дня. А потім ми дочекалися волонтерів і виїхали.
Тіла убитих росіянами мешканців Бучі лежали на вулицях понад три тижні, – The New York Times
Їхали через центр Бучі. Ми знали, що в день, після того як убили маму, росіяни поблизу того переїзду вбили ще кількох людей, якраз там, де залізничні колії. У день виїзду з Бучі нам розповіли, що біля нашого ЖК лежить тіло чоловіка, якого теж росіяни застрелили просто на вулиці. Ніхто не пішов забирати його, бо боялися. На вулиці за смітниками місцеві ховали й інших людей. Бо лишилося багато стареньких, які не евакуювалися. Вони помирали без ліків. Ми знали, що багато людей зникли, що дорогою, якою люди йшли в евакуацію, лежить багато тіл. Про це розповідали ті, хто зміг евакуюватися. Було очевидно, що в окупованому місті таке можливо.
Ми бачили основні пошкодження. Центральні вулиці, будівлі, магазини — усе розгромлено. Дороги завалені і перекриті насипами. Будинки погорілі, вікна побиті. Я знаю Бучу, і вона мені здавалася якоюсь нереальною, ніби з відеоігор про апокаліпсис.
Далі ми заїхали в Ірпінь. Я бачила цей район з вікон свого будинку, бачила там пожежі. Ірпінь горів щодня. Одного дня я нарахувала десять стовпів диму. Я розуміла, що там було, і не була шокована.
Ми так раділи українським блокпостам. Уже на Академмістечку був обшук, і я говорила поліцейській, що так приємно, коли обшукують наші. Поліцейська перепрошувала, що так доводиться робити. Але я, навпаки, була рада, що це свої, що це справді заради безпеки, що це роблять люди, яким довіряєш. У Києві ми доїхали до родини мого хлопця, і зараз я просто радію цивілізації, світлу, магазинам.
«Прийшло троє солдатиків років по 18-20. Зачухані, брудні, без броніків. Покрали якусь фігню. І сказали, що захоплять Київ»
Під час евакуації найбільше мене вразив міст біля Романівки. Люди, які евакуювалися цим шляхом, кидали там машини. Вони всі стоять там потрощені. Коли я перейшла міст, то стала на хвилину і просто шоковано споглядала велич цього хаосу. Ще раніше, коли були інтенсивні обстріли в Бучі, я вирішила, що треба дивитися страху у вічі. Я, звичайно, боялася, усі трохи панікували. Але я раніше бачила, як летять ракети, і сподівалася, що більше такого ніколи не побачу.
Я збираюся повернутися в Бучу, коли там уже буде спокійно. Я стояла перед мостом, дивилася на це все, просто щоб запамʼятати.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Громадської організації «Жінки в медіа».
