Агенство острых новостей НОЖ Ведущее информационное агенство, мы публикуем самые важные и актуальные новости общественной, политической и экономической жизни Украины и мира
Связанные статьи
Вікторія Ґуерра: Перше питання до вас як до волонтерів, тобто людей, які добре знають українське суспільство і вміють з ним комунікувати. Як ці роки війни змінили Україну? І як вони її не змінили, хоча мали б?
Сергій Притула: У країні з’явилося волонтерство, і я його зараз розглядаю як інституцію державного рівня. Якщо мені не зраджує пам’ять, волонтери входять у трійку лідерів за довірою в суспільстві: церква, армія, волонтери. Це те, чого не було до війни, хоча волонтерство закладене в ДНК українця. Толока — це ж початок волонтерського руху, коли треба було щось спільно на безоплатній основі оперативно вирішити.
Станом на сьогодні волонтери — це гравець, з яким рахуються інші державні інститути, з якими рахується влада. Це зміна на користь, мені здається. А якщо говорити про те, що не змінилося: ми не змогли масштабувати це волонтерство настільки, щоб показники залучення суспільства до цієї діяльності залишилися на рівні 2014-2015 років. Зараз ми дуже сильно відкотилися назад.
Ґуерра: Віталію, а ти що скажеш про зміни в суспільстві?
Віталій Дейнега: Скажу, що відколи Сергій пішов з шоубізу в політику, він став скучніший. Я думав, що він буде жартувати, а я буду серйозним. Але доведеться мінятися.
Тепер про зміни. Якщо ти в Росії хочеш зрозуміти, хто є хто, достатньо крикнути: “Руки за голову!” Половина стане “руки за голову”, а половина вишукується. І буде зрозуміло, хто з них сидить, а хто охороняє. В Україні все інакше. Коли трапляється якесь горе, частина людей пригинається, тікає або робить вигляд, що нічого не сталося. А інша частина біжить у напрямку стрільби, криків, неважливо чого. Спочатку під час Майдану, а потім під час війни велика частина суспільства присіла, а ті, хто лишився стояти, побачили одне одного. Вони одне одного запам’ятали і створили мережу, яка дуже легко активізується в разі потреби. Це дуже сильна горизонтальна штука, яка у вирішальні моменти нашої історії дуже добре спрацьовує. Наприклад, саме ці люди сприяли тому, що Зеленський від «какая разница» дійшов до військового параду і місцями навіть войовничої риторики.
Коли стає нудно, то люди в цій мережі починають сваритися і поливати одне одного брудом. Та як тільки стрільне — усі зразу забувають чвари і починають гребти в потрібному напрямку.
Олег Базар: Яким чином ця мережа вплинула на Зеленського?
Дейнега: О, дуже по-різному, оскільки вона дуже велика і в неї є полюси, які постійно один з одним не згодні. Частина ходила на мітинги, тиснула з вулиці, тиснула медійно — з усіх боків, з яких могла дотягнутись. Інша частина, до якої належу я, застосовувала різні дипломатичні інструменти — давала Зеленському зрозуміти, які для нього можуть бути вигоди у співпраці, і таким чином протягувала свій порядок денний.
Наприклад, коли треба було зберегти Міністерство у справах ветеранів, 90% волонтерів кричали «не смій!», підписували якісь листи, петиції, ще щось, ходили на вулиці. І створювали зовнішній тиск. А ми тоді зробили хитріше. Я всіх попередив, що в публічну конфронтацію вступати не буду і спробую зберегти міністерство в інший спосіб. Ми (коли Віталій каже “ми”, він має на увазі фонд “Повернись живим”. — LB.ua) запросили Зеленського на ветеранський форум. Я розумів: якщо він вийде виступати перед чотирма сотнями ветеранів, то вже не скаже, що міністерства не буде. Це спрацювало.
Таким чином — хто батогом, хто пряником — ми затягували президента на більш патріотичні позиції. Те саме відбудеться з новим президентом, яким би не було його прізвище.
Притула: Як це працює, наприклад. Ось є у нас, припустімо, міністр оборони. Він некомпетентний, і в заступники набрав таких самих профанів, саботажників і деструктивних, як він сам. Вони другий рік поспіль завалюють державне оборонне замовлення і чудять навіть у тих сферах публічних закупівель, які не закриті грифом «секретно».
Тоді збирається певне середовище, яке починає в цьому копатися. І в якийсь момент ми зливаємо в парламентський комітет інформацію про те, що фірма, яка не має навіть власного виробництва, виграла тендер на 6 млрд гривень. І ще вона безпосередньо афільована із заступником міністра оборони Халімоном.
Базар: Уже колишнім.
Притула: Завдяки чому він і став колишнім.
Зараз ми крапаємо владі на мізки і чекаємо, коли закінчиться ера міністра оборони Андрія Тарана.
Базар: Усі чекають, що от-от, але це от-от триває вже пів року.
Дейнега: Так кадрова криза.
Ґуерра: Як і в інших сферах, не можуть умовити нормальних людей іти працювати у владу?
Дейнега: Там проблема не тільки в тому, що з владою не хочуть співпрацювати. Ти була фізично в Міноборони? Я коли вперше туди зайшов, в мене було відчуття, що там десь мають бути гнізда вампірів.
Притула: Ой, нас туди один раз запросили на нагородження, це була істерика. Дзвонить Льоша Ліпіріді (волонтер, у минулому — працівник Міністерства оборони України та координатор центрів допомоги учасникам АТО. — LB.ua), каже: “Братан, така ситуація, тебе до награди. Так що красивий костюм, і в середу о 10-й ранку ми тебе чекаємо”. Я думаю, нічого собі, державна нагорода! Це був 2018 чи 2019 рік. Я одягнув красивий костюм, штиблети лаковані, приїхав туди. А там стоїть група волонтерів, чоловік двадцять. Виходить Полторак і каже, так і так, волонтери, спасибі вам за 2014-2015 рік, без вас було б тяжко. На цьому все хороше закінчилось, і найближчу годину він нас просто розпинав за те, що ми дозволяємо собі критикувати його роботу.
Базар: А нагороду дали?
Притула: Так йому Ліпіріді потім каже: слухай, ви ж запросили людей, щоб нагородити. І нам дали оці медалі за гуманітарну участь в АТО. Потім мені таку саму медаль дав п’яний чиновник у Дніпрі, зайшов до мене в гримерку після концерту. А потім мені ще таку саму медаль дали погранічники.
Дейнега: Так ти повний кавалер ордена, Серьожа.
Базар: А ти гуглив, що воно дає тобі? Може, безкоштовний проїзд у трамваї?
Дейнега: Та нічого воно не дає, але гарно дзвенить, коли тебе ховають.
Базар: Сергію, тобі, мабуть, простіше з цією владою комунікувати? Ти для них зрозуміла людина.
Притула: Я вам більше скажу, ми навіть особисто знайомі (з президентом. — LB.ua).
Базар: Очевидно, у вас були непогані стосунки. А зараз як?
Притула: Востаннє ми бачились із Зеленським ще до місцевих виборів. Тобто комунікації зараз практично немає ніякої. Я думаю, що це пов’язано все ж таки з прізвищем «Єрмак».
Зате я перезнайомився за останніх півтора року з купою командирів бригад, і ми виходимо на пряму комунікацію. Зараз, наприклад, ми робимо опитувальник по волонтерських фондах, щоб систематизувати закупівлі для війська за поточний рік. І хотіли б, щоб наш досвід якось враховувався при створенні оборонного замовлення (яке є секретним документом, тобто ми його не бачимо, а наприклад риги в парламенті бачать). Наприклад, ми купуємо дуже багато квадрокоптерів. І це вимиває величезні кошти з наших волонтерських бюджетів. У межах державного бюджету ці умовно 45 млн гривень на рік узагалі пльове діло.
Дейнега: Там ще і бюрократичні перепони. Наприклад, Міноборони довго не могло купувати тепловізори за кордоном – це суперечило б законодавству. А в Україні був тільки один виробник, він ставив дуже високі ціни і не хотів їх знижувати. У тому числі через це закупівлі тепловізорів багато років лежали на волонтерах. Упевнений, що з безпілотниками подібна історія.
Щодо секретності, то Україні треба максимально від неї відходити, тому що секретні документи дуже часто доступні в першу чергу тим, хто їх не має бачити.
Базар: Коли Загороднюк був міністром, він казав, що 80% дозволів можна спокійно відкривати, там немає нічого…
Притула: Немає нічого приховувати, крім корупції.
Дейнега: Оборонний бюджет США — це документ на сотні сторінок, який можна прямо взяти і почитати. І все розписано в ньому доволі детально, є лише кілька закритих моментів — те, що стосується спецоперацій, кібервійни і т.д. А в нас секретність, тому що ґрунтується на радянському уявленні, що за кількістю чобіт порахують кількість солдатів нашої армії. У часи безпілотників і супутників ця концепція вже трошки застаріла.
Ґуерра: От ви говорите: прямі контакти з командирами бригад, закупівля квадрокоптерів. Тобто це все працює так само, як і у 2014 році? Вам дзвонять комбриги і кажуть, що купити?
Дейнега: Ми дзвонимо комбригам.
Притула: Дещо все ж таки змінилося. Волонтерський рух, який розширився багаторазово у 2014-2015 році, почав звужуватися з 2016-го. І зараз лишилися, скажімо так, тільки великі гравці.
У 2014-му, коли мобілізували хлопця з села чи з якогось містечка, то вся вулиця скидалась йому на берці, шолом, броню. Скинулись — усе, відправили. Пише солдат додому: “Купіть нам тепловізор, бо ми сліпі, як котята”. Ця фраза про котят набила оскому у 2014, 2015, 2016 році. Містом скинулися і за 2700 доларів купили “Пульсар”. Потім, з часом, взуття, броніки, шоломи дала держава. Фонд “Повернись живим” купив нічники і тепловізори, а потім уже їх почала купувати також держава. Тому волонтерство здулося, бо потреби в дрібних закупівлях уже немає.
Базар: Є ще один момент, напевно. 2014-2016 рік йшла активна фаза бойових дій. Люди кожного дня чули, умовно кажучи, гуркіт гармат. І це лякало. І тоді ж і було це стихійне волонтерство, коли все село або парафія збирала і везли щось на фронт.
Дейнега: Навіть з тих людей, які активно допомагали у 2014-2015 роках, дуже багато хто перестав це робити. Тому що минув пік. Максимальне напруження було десь під час Дебальцевого. Потім другий Мінськ, Нормандія – і напруга спала. Хоча війна йде і люди постійно гинуть. Але так влаштований людський мозок: якщо ти розігнався до 130 км на годину, а потім раптом 60, то тобі нудно і хочеться спати. Люди навчилися абстрагуватися від війни. Важлива задача нашого фонду, серед інших, тримати цю тему в інформаційному полі. У нас 3 млн підписників на фейсбуці, місячне охоплення – 4-5 млн. Тобто це 4-5 млн людей, які щомісяця читають хоч щось про війну.
Базар: Скільки з них роблять пожертви?
Дейнега: 1-2%.
Притула: Десь так. Ніяк не корелюється кількість людей, які лайкнули твій пост, з кількістю тих, хто задонатив. Пост із проханням скинутися на якусь важливу закупівлю може побачити, наприклад, 500 тисяч людей. Усі напишуть у коментах: “Молимося за вас, ви наші герої!” Але цей пост принесе, умовно, 50-60 тис. гривень.
Базар: Коли наша влада розказує, що в нас найсильніша армія в Європі і взагалі ми дуже класні, це розхолоджує донаторів?
Дейнега: Ні. Насправді це треба говорити, тому що люди хочуть це чути.
Притула: Це не впливає. Коли потрібно дізнатися про реальний стан справ в армії, люди завжди можуть звернутися до знайомого офіцера або послухати волонтерів, у яких беруть інтерв’ю журналісти. І ті скажуть: так, армія дійсно розвивається. Ми постійно обкатуємось на міжнародних навчаннях. Два роки тому наші начудили в Німеччині під час навчань — узяли в полон італійців з американцями, на що ті не розраховували. Змусили переписати умови ведення цих навчань. Тобто вони дійсно молодці. І ми страшенно раді, що кількість навчань в Україні зросла.
Але вибачте, у нас уся техніка радянська, у нас уся зброя радянська. І навіть коли нам наші партнери передають якісь новітні зразки озброєння, ми не завжди ними користуємось.
Дейнега: Якщо називати речі своїми іменами, ми відремонтували ту радянську техніку, яку змогли відремонтувати. Ми ще не розстріляли залишки радянських запасів, і ще не всі склади у нас вибухнули. Але якщо війна стане трошки активнішою або якщо в нас знову почнуть вибухати склади, ми будемо дуже близькі до межі катастрофи. Тому що Україна ще не знає, скільки коштує справжня війна. Україна віддає на війну під час війни 2,6% відсотка ВВП.
Новітніх зразків зброї в армії майже нема. От кажуть: джавеліни. Та знайти той джавелін в армії — це як знайти блоху на собаці. Тому що їх дуже мало.
Росіяни модернізуються значно швидше. І коли в нас почнуть закінчуватись окремі види боєприпасів, ми дізнаємось, що один постріл з 152-міліметрової гармати коштує півтори чи дві тисячі євро. І добрий вечір.
Базар: Мені дуже сподобалося, коли “Повернись живим” зробили таку систему на патреоні: ти купуєш або патрони, або боєприпаси, або ракети. Я розумію, на що я даю гроші.
Дейнега: Є різні цільові аудиторії. Я пам’ятаю, як у розпал війни, коли ми написали, що купуємо в Донецький аеропорт найдорожчі тепловізійні приціли по 15 тис. доларів, нам дали грошей одразу на три. Причому пару людей принесли повністю всю суму. Тому що є категорія людей, які від цього тащаться.
Віталій Дейнега: «Якщо в нас падають надходження, я починаю збір грошей на приціли»
Притула: У нас те саме. Я виставив відео роботи наших мінометників, які вбили сепара. І написав: це, щоб ви не не розхолоджувалися і розуміли, що таке війна. У коментах мені відповіли: блін, що ти робиш, ми даємо тобі гроші на армію, але не показуй нам такого. Їм було дискомфортно. Але потім прийшла жіночка до мене на зйомки, в гримерку. Віком, як моя мама. Каже: я слідкую за вашою роботою і хочу трошки помогти. От вам грошей, купіть щось для снайперів. І вона виймає з сумочки 60 тис. доларів. Я кажу: пані, це 60 тис. доларів, на ці гроші можна спокійно старість у Ніцці прожити. Вона каже: в мене все гаразд, діти забезпечені, я просто хочу, щоб нашим солдатам ви щось хороше купили – і хай вони воюють.
Ми сіли думати, що на ці гроші можна купити, це ж велика сума. Пишу тій жіночці: давайте ми за ці бабки накупимо камер і по всій лінії розмежування встановимо, це допоможе. А вона відповідає: Сергію, я вам дала ці гроші не для того, щоб ви купили камери. А для того, щоб наші солдати вбивали ворогів. Я кажу: ви ж моя радість, я вас почув.
Дейнега: Найкращий захист — це напад. Я пам’ятаю, як уперше побачив відеозапис, як через снайперський приціл, який ми купили, наводиться хрестик на голову, потім підскакує і коли опускається назад – голови вже немає. І да, ти розумієш, що сталося. Ти з цим працюєш.
Притула: У тебе довго тривав процес адаптації до цього?
Дейнега: Тривав. Під час війни ти не можеш бути пацифістом. Не можна безкінечно дарувати “Беркуту” трояндочки. У якийсь момент треба просто дати їм по зубах так, щоб більше не лізли. Якби ми у 2014 році не пішли наступом і не відсунули б лінію зіткнення, то вмилися б кров’ю значно більше.
Базар: Сергій поставив дуже хороше питання. Як адаптуватися до смерті? І взагалі до війни?
Притула: Це дві дуже тісно пов’язані речі — війна і смерть. У якийсь момент прийшло усвідомлення, що це відбувається і потрібно з цим змиритися.
Коли офіцери, яким ти купуєш відповідні гаджети, починають звітувати про роботу і надсилають відео, це може бути важко перетравити. Смерть, смерть, смерть, купа вбитих людей. Але потім ти долучаєшся до цього процесу. Убивають не когось, а ворогів, які хочуть убити тебе і загарбати твою країну. А це, вибачте, діло богоугодне. По-перше. По-друге, в якийсь момент зрозумів — хлопці роблять свою роботу добре і їх треба хвалити. А ніхто не хвалить. Коли ти медик і робиш трансплантацію органа, тебе показують по тєлєку і кажуть, що ти врятував життя. Коли ти стартапер, який продав американцям свій стартап за 100 млн доларів, про тебе пишуть у «Форбсі» і кажуть, що ти красавчик. Коли ти воїн, який захищає країну, вбиває ворога, про тебе ніхто не говорить.
По тєлєку говорять тільки про те, скільки разів нас обстріляли, скільки в нас поранених, скільки убитих. І в людей може скластись хибне враження, що ми терпіли. Тому що ми ніде публічно не озвучуємо, скільки ми вбили, скільки ми поранили, скільки ми розвалили їхньої бойової техніки.
Базар: Це перестали робити, здається, у 2016 році. До того Генштаб постійно звітував про те, скільки було вбито ворогів.
А тепер же перемир’я, режим тиші — не можна про таке говорити.
Притула: Я вважаю, що таку інформацію потрібно озвучувати. Звичайно, наші західні партнери висловлять свою стурбованість, помахають пальчиком. Але давайте відверто – це неабияка мотивація і для населення, і для самих військових. Їх треба хвалити, вони класні.
Читаю звіт пресслужби ООС: група озброєних осіб з незаконних військових формувань, переміщаючись між своїм опорним пунктом А і Б, нарвалась на своє ж мінне поле – загинуло 4 чи 5 терористів. Я дзвоню пацанам, кажу: “А у вас часом нема відео подивитися, як ці сєпари випадково загинули на мінному полі?” Пацани: “О, корєш, знав де спитати! Якраз випадково пролітали повз!”
Не треба боятися. Треба говорити: “Наші зробили класну спецоперацію, відправили до праотців 5 утирків, які не захотіли повернутися у свою Росію, а залишилися тут нас убивати”. Усе. Груз двісті поїхав додому.
Базар: Ви адаптувалися до того, що, в принципі, займаєтеся смертями ворогів. А як ви адаптувалися до смертей своїх?
Дейнега: Сергію, скільки на тебе зі стіни пам’яті своїх дивиться?
Притула: У якийсь момент я зрозумів, що мені потрібно перестати дружити з тими, кому я допомагаю. Щоб потім не було так важко втрачати…
Базар: Віталію, а в тебе? Пам’ятаю, ти писав, що волонтерство стало для тебе особистою історією після смерті Тайфуна. (Володимир Киян, позивний «Тайфун» — капітан 80 окремої десантно-штурмової бригади. Загинув 3 вересня 2015 року поблизу Щастя. — LB.ua)
Дейнега: На мене зі стіни пам’яті дивиться кілька важливих для мене людей. Мабуть, найважливіший — це Барні (Олександр Ільницький, позивний «Барні» — розвідник добровольчого батальйону «Миротворець». Загинув 9 січня 2016 року поблизу селища Зайцеве під Горлівкою. — LB.ua). Я його дуже поважав. Як і Макса Шаповала — гурівця, якого підірвали в центрі Києва. Я намагався тримати дистанцію, але не з усіма людьми це вдалося.
Але в кожного сентиментального лікаря грядка на цвинтарі більша. Коли ти працюєш з життям і смертю, ти маєш бути цинічним. Інакше тебе просто рознесе.
Ґуерра: Маєш, але чи це вдається?
Дейнега: Я пам’ятаю свій стан після того, як убивали важливих для мене людей. Раптова смерть людини, яку ти дуже поважаєш, з якою ти маєш контакт, з якою ти очікуєш якоїсь взаємодії в майбутньому… Це непросто, м’яко кажучи.
Ґуерра: Чула, як перед інтерв’ю ви обговорювали історію наїзду на когось з волонтерів: мовляв, він насправді і на війні не був, і в танку не горів, і в окопах не лежав. Скажіть, а волонтер має взагалі лежати в окопах? Це обов’язково, щоб бути хорошим волонтером?
Притула: Ні. Я в танку не горів, у літаку мене не збивали. Мабуть, це необов’язкова історія. Суть волонтерської роботи в тому, щоб жити і займатися волонтерством, а не приїхати на фронт і зловити кулю. Тому в більшості випадків офіцери волонтерів узагалі на передній край не пускають. Ти їм вигідний як кур’єр, який привозить їм добро.
Дейнега: Плюс у них буде великий геморой, якщо тебе вб’ють.
Притула: Але якщо вже ви з підрозділом приростаєте одне до одного, то вони дають слабину і ти вже з ними лазиш по окопах і в бліндажах сидиш. Хоча в принципі це робити не варто.
Дейнега: Тривалий час український фейсбук і частина волонтерів вважали адреналінову залежність критерієм своєї професійності. Це було модно: потрапити на передову, отримати контузію, розказувати про це все. Але це насправді мало пов’язано з ефективністю. Я завжди намагався таких ситуацій максимально уникнути, щоб зберегти життя собі і не стати тягарем для інших — не стати трьохсотим, якого мають тягнути інші, підставляючись під вогонь. От я просто не хотів отримувати на війні премію Дарвіна. І заважати там, де я не можу допомогти.
Крім того, “я в АТО” — це така вічна відмазка, аби щось не зробити. Деякі міністри оборони, не будемо називати прізвищ, в АТО ховалися від проблем. Тобто щоб менше працювати, вони в АТО їздили, нахєра — незрозуміло. Міністр оборони, який часто їздить в АТО, це як комбриг з пістолетом, який стріляє в бік танка. Дуже кінематографічна історія, із сумного кіно.
Притула: Ефектно, але неефективно.
Ми досить багато говоримо про психологічну реабілітацію ветеранів. Але ніхто не говорить про те, що відповідна реабілітація потрібна і волонтерам. І що в людей, які багато років їздили на фронт і щось возили, теж відбуваються різні психологічні процеси, в тому числі емоційне вигорання та переоцінка своєї важливості в процесі.
Реально є багато людей, які переконані, що вони врятували країну і зробили більше, ніж будь-яке Міноборони.
Дейнега: І більше, ніж будь-який солдат, що вже гріха таїть.
Притула: Волонтери, які собі виписали УБД – це для мене просто трешняк.
На мене люди дуже ображаються, що я не погоджуються з тим, що волонтери зробили більше, ніж держава. Якщо ви так думаєте — спробуйте організувати волонтерськими силами танкову роту. Навіть якщо всі волонтери України, які залишились, зберуть усі свої бюджети докупи, ми це не стягнемо.
Волонтерський бюджет — це про десятки мільйонів, а бюджет армії — це сотня мільярдів. Волонтерський рух не треба ані перебільшувати, ані применшувати. За обсягами ми можемо зробити значно менше, ніж держава.
Дейнега: Але волонтери мають перевагу у швидкості, вчасності і правильності застосування. І це особливо було дуже потрібно на початку війни.
Притула: І завдяки волонтерам солдат, який сидить в окопі, бачить, що суспільству на нього не посрать. І йому вже не так страшно воювати.
Дейнега: Війна трансформує абсолютно все, чого торкається. Не все трансформує в гірший бік. Вона знищує певні матерії, у тому числі людей. Але в той самий час вона є дуже сильним імпульсом для змін поза межами цієї зони. Тут важливо скористатися отриманим імпульсом — наприклад, для того, щоб остаточно від’єднатися від Росії.
Або подивіться, який імпульс війна дала мистецтву.
Базар: Так, у нас з’явився воєнний роман.
Притула: Пісні, фільми.
Дейнега: Ми взяли Венеційський кінофестиваль!
Базар: Я хочу повернутися до того, з чого ми почали. З того, як війна змінила Україну і як вона її не змінила. Мені здається, що мінімум половину наших громадян вона не торкає і не змінила взагалі.
Притула: Є люди, яких це не торкало і не торкає. З іншого боку, часто чую фразу: “От там наші хлопці в окопах, а ви тут на дискотєку ходите і в кабаках бухаєте”. Я обговорював це питання з бійцями та офіцерами. Питаю: “Вас узагалі харить, що поки ви тут воюєте, там люди любляться, ходять в кіно, бухають і таке інше?” Вони кажуть: “Ні, ми ж тут для того і стоїмо, щоб ви там не міняли свій спосіб життя. Це і є наша робота”.
Ґуерра: Ще дуже часто доводиться чути, що люди втомилися від війни.
Притула: Від війни зазвичай втомлюються ті, хто бачить її по телевізору.
Підписуйтесь на наш Youtube канал
Ґуерра: А ви особисто не відчуваєте втоми чи розчарування?
Притула: У мене немає ані розчарування, ані втоми. У мене є неабияка вмотивованість. Мені подобається займатись волонтерством, тому що це реальна користь тут і зараз.
Дейнега: У мене розчарування є — це розчарування в частині людей. Я був доволі цинічним і до війни, займався в Україні підприємством і багато бачив. Тому наш фонд з перших днів почав передавати тепловізори за актами прийому-передачі. Бо я відразу розумів, що їх будуть хотіти вкрасти і якусь кількість точно вкрадуть. Наше завдання — зменшити цю кількість. Це як корупція в Україні. Знищити її неможливо, її рівень можна сильно знизити. Як жартував один мій друг, корупція поменшала до тих розмірів, щоб прогодувати свої сім’ї.
Базар: Це хороший слоган для партії.
Дейнега (Притулі): Беріть.
Але я не очікував того, що відбуватиметься в громадянському секторі. Це часто бійка за обглодану кістку, і іноді доходить до того, що люди одне одного готові вбити. Я, мабуть, більше дізнався про людей, ніж хотів, за цей час.
Притула: «Не вважаю себе людиною, яка йде на вибори з позиції шоумена з телевізора»
У той же час у мене є великий оптимізм щодо нації в цілому. Тому що все-таки хороших людей незрівнянно більше. Я побачив таку кількість світлих, щирих, безкорисних людей, яких пре допомагати одне одному, що я просто вже не повірю, що цей світ поганий і з ним щось не так. Цих людей надто багато. Вони просто іноді не такі гучні. Мудак, який тебе підрізає на дорозі, значно менш помітний, ніж той, хто моргає тобі дальнім світлом чи там аварійкою. І ми маємо розуміти, що ну класних, щирих, чесних, трушних людей, їх більше. Я оце зрозумів для себе остаточно, тому в цілому я не те що… Мені, скажімо, класно дуже, і я оптимістичний, просто мені потрібен певний час і досвід, щоб перезапуститися після цього досвіду. Перезапустити себе і своє життя. Але це відбудеться.
Базар: Як ви ставитеся до походу волонтерів у політику? Пане Віталію, для початку.
Дейнега: Нормально. Особисто я в 14 році сказав, що не буду використовувати майданчик, побудований на чужих грошах, для того, щоб стрибнути з нього в політику. І поки я працюю у Фонді, я не буду приймати жодної політичної пропозиції. Хоча пропонували все — від депутата до міністра. Але я дотримувався добровільно взятого на себе зобов’язання не будувати політичну кар’єру.
Базар: А зараз ти пішов би в політику? Чи, можливо, ти допускаєш такий варіант на майбутнє?
Дейнега: Є дещо, чим я буду займатися наступні пару років. (Віталій поки що не афішує, про що йдеться. — LB.ua). Я взагалі нічого іншого не розглядаю на цей час. Я відмовився нещодавно від дуже крутої пропозиції по роботі, тому що в мене є мрія, яку я хочу втілити. Потім… Думаю, я все ж більше хочу заробляти гроші. І не думаю, що піду в політику.
Базар: Сергію, а ти шкодуєш, що пішов у політику?
Притула: Ні, абсолютно. Я сприймаю це як крутий виклик. Мені максимально цікаво зараз цим займатися.
Базар: А чим ти зараз займаєшся?
Притула: Я зараз займаюсь формуванням нової політичної сили для участі в наступних парламентських виборах.
Базар: На базі уламків “Голосу”?
Притула: Там є різні середовища. Частина адекватна, яка вийшла з “Голосу”. Але це не тільки вони.
Базар: Тобто досвід київських виборів тебе нічого не навчив.
Притула: Навпаки, він мене навчив, що можна з нуля зайти в політику і набрати 8% у столиці, яка достатньо вимоглива до кандидатів, як на мене. Тому в моїй філософії, в системі координат, український волонтер еволюціонує. У 2014 році український волонтер — це чувак, який стоїть біля буса в броніку і вивантажує якісь речі. Потім український волонтер став частинкою екосистеми громад. Волонтери пішли до місцевих рад. В ОТГ, у міських радах, в обласних ви побачите людей, які пройшли волонтерський шлях. Зараз волонтери сидять за круглими столами з представниками Міноборони і профільного комітету в парламенті.
Я абсолютно позитивно ставлюся до того, що волонтери будуть претендувати на ті чи інші посади в законодавчому органі або у виконавчій владі. Тому що ці люди зарекомендували себе з хорошого боку. На альтруїстичних засадах робили щось хороше для цілих сфер у державі. Чому не дати їм можливість бути частинкою ще й цієї екосистеми, яка називається «влада в Україні»? Якщо, на думку виборця, ці люди не принесуть користі, а більше користі принесе чувак, який наобіцяв чортзна-що або купив голоси… Що ж, голосуйте за них. Але ми намагаємося дати альтернативу.
Ґуерра: Але виходить так, що ми втрачаємо хороших волонтерів і отримуємо поганих політиків.
Дейнега: От тільки що обідно було, так, Сергію?
Притула: Та камон. Якщо ви пішли в дитинстві до стоматолога і він зробив вам боляче, ви не перестали ходити до стоматологів? Ви просто не ходите до цього конкретного стоматолога. Робити висновки, умовно, там по одному Арахамії про весь волонтерський рух у політиці…
Ґуерра: Так Арахамія ж не єдиний приклад.
Дейнега: Та ще й у попередньому парламенті були. У нас вільна держава, і ми воюємо за те, щоб кожна людина, яка хоче піти в політику, могла це зробити. Але якщо ти хаяв президента на чому світ стоїть, усіх генералів, а тут оп — і за місяць різко міняєш риторику, тому що йдеш на посаду, це недобре. Так що головне — не пиздіти своєму виборцю.
