Агенство острых новостей НОЖ Ведущее информационное агенство, мы публикуем самые важные и актуальные новости общественной, политической и экономической жизни Украины и мира
Связанные статьи
В першу чергу, вітаю тебе з нагородою. Не знаю, чи ти в курсі, але сьогодні (в день нагородження, — LB.ua), якщо забивати в гугл «Дмитро», то перше, що він пропонує — це Коцюбайло, а вже потім — Разумков, Ярош и Вишневецький. Це багато про що говорить. Правда, половина посилань не відкривається, бо це якісь російські ресурси, де тобою лякають громадян сусідньої федерації.
Дякую, дуже приємно.
Я знаю, що ти фактично пішов на війну з Майдану. Чому і в який момент ти для себе так вирішив?
Коли Янукович втік, почалася окупація Криму, почалися якісь рухи на Донбасі. Було ясно, що це відкрита російська агресія проти України, і питання не стояло, йти чи не йти. Організація (Правий сектор, — LB.ua) колегіально на той час прийняла рішення, що ми беремо активну участь у захисті та обороні своєї країни. Звичайно, більшість з нас не мала досвіду бойових дій, в тому числі і я. Але у мене не було ні хвилини роздумів, тому що це було спільне рішення, і ми всі, хто мав бажання, прямо з Майдану поїхали в Десну на навчання.
Це не було важке рішення. Знаєте, в нас був такий колектив, що я готовий був з ними йти хоч в пекло. Це були зовсім різні люди, але вони всі були об’єднані однією метою, це мене заворожувало.
Багато хлопців поїхало?
Близько 300 людей приїхало з Майдану в табір. Звичайно, половина відсіялась, тому що одразу почали активне навчання, і травм було багато. До того ж, Майдан — це така махновщина, а в Десні вже все було чітко і по-військовому: дисципліна, режим, відповідальність, шикування, форма. Не всі були до цього готові. Тому з 300 нас лишилося приблизно 180-150, і я серед них. Я дуже хотів потрапити в ту когорту людей, яка відправиться на фронт першими. Перші 30 чоловік. І я потрапив. Після цього ми поїхали ще в один табір, де пройшли вогневу підготовку, і вже після цього ми відправились безпосередньо на війну.
Ти був в «Пласті»?
Ні, але, знаєте, я не з міста, а з села. Я з дитинства щось робив, щось будував, влаштовував, збирав хлопців, ми робили табори, бази якісь у хащах, ми ходили в походи, в гори. Потім, я завжди цікавився війною.
Ти відчуваєш, що ти народився вояком?
Не знаю, я розумію, що просто так нічого не буває. І я відчуваю, що, все одно, спокійно я б не жив, бо я завжди був дуже активним.
Чому ви не пішли тоді до лав ЗСУ?
Організація прийняла рішення йти на війну. Тобто, в нас нічого не було. Зброї не було, форми не було, тільки те, що люди принесли. Багато хлопців долучалися, потім відходили. Дуже багато бійців переходило в ”Айдар”, в “Донбас”, в “Азов”, де була зброя. А потім, вже під час активних бойових дій, і волонтери дуже допомагали, і трофейна зброя з’явилася, і так поступово ми підвищили свою боєздатність.
А зараз волонтери допомагають?
На 100%. Все стоїть на плечах небайдужих людей, волонтерів, діаспори. Тепер вже сама держава визнала нас учасниками бойових дій і надає нам цей статус.
Як тобі здається, чому такий довгий шлях ви пройшли до цього визнання?
Це політичне рішення держави. У нас спочатку ніяких навіть думок не було про статус, про наші права. Нас взагалі ганяли з фронту, погрожували нас позакривати усіх, не хотіли з нами мати справу. Так, було дуже важко, потрібно було доводити, що ми корисні, що ми маємо право тут бути. І ми довели.
Ми постійно просувалися вперед, у нас було багато успіхів, хоча і багато втрат. Ми змогли допомогти багатьом бойовим підрозділам ЗСУ і, головне, ми можемо робити те, що ЗСУ не може. Або може, але не так швидко, як ми, а під час активних бойових дій ефективність дуже часто залежить від швидкості. Ми змогли довести, що ми не якісь там банди, як дехто намагався нас представити, ми громадяни своєї країни, які б’ються за неї вже вісім років.
Ви берете участь в якихось міжнародних проєктах, які пов’язані з навчанням військових?
Ні. Це можливо тільки на рівні гуманітарної співпраці. Тобто, тактико-медичне навчання — так, але зброя, операції, розвідка — ні. Ми не є офіційною структурою, яка б могла представляти нашу державу. Це, мабуть, був би мега-крутий досвід, але з нами про це навіть говорити не будуть.
Підписуйтесь на наш Youtube канал
А ти бачиш якісь перспективи отримання статусу офіційного підрозділу? Чи вам і не хотілося б його отримувати?
Я дуже багато над цим думав. Багато років війни, багато важких боїв, тисячі операцій, які ми зробили в неофіційному статусі. І я розумію, що, будучи в такому статусі, ми робимо набагато більше, ніж могли б в офіційній структурі.
Ми знаходимось на фронті постійно, в нас нема ротаційних моментів, тобто, хлопці міняються періодично, але так, щоб наш підрозділ вийшов із зони бойових дій, такого не було. Відколи ми зайшли, це в 2014-у році, так до цього часу ми і не виходили з фронту.
Ми все тримаємо на контролі, постійно, ми можемо дуже швидко реагувати, добре знаємо місцевість, ми добре укріплені, злагоджені, ми максимально боєздатні саме в такому вигляді. В офіційній структурі у мене не буде багатьох можливостей. Так, може, буде краще оснащення, міжнародна співпраця, але ми втратимо і багато наших плюсів.
А нові люди часто приходять до вас? Чи зараз всі, здебільшого, йдуть в ЗСУ?
Бійці приходять, але що цікаво — зараз уже приходять або колишні військовослужбовці, які вже мають УБД і хочуть далі захищати Батьківщину, але не хочуть мати справу з армійською бюрократією, або зовсім молоді хлопці.
Якщо чоловіку 35-40 років, і стільки вже років йде війна, і він за ці 8 років ще не служив, а тут раптом прийшов, це дивно. Викликає підозри. Ти що, тільки зараз новини побачив? Де ти був 8 років? Тобто, мотивація цих людей сумнівна.
90% мого підрозділу — це колишні військовослужбовці. В нас взагалі дуже тісна співпраця із ЗСУ, може скластися враження, що ми якось самі по собі там, але ні, всі свої дії на фронті ми повністю узгоджуємо з військовими. Фронт поділений на ділянки, кожен має свою ділянку. Ти не можеш на чужу ділянку влізти і щось там робити, ти мусиш координувати свої дії обов’язково. Ми часто пропонуємо нашу допомогу підрозділам ЗСУ, і часто допомагаємо.
Чи змінилося ставлення до вас з боку командирів ЗСУ, які безпосередньо з вами стикаються?
В нас за 8 років максимально високий авторитет, який тільки можна мати. Нас вже знають всі зараз.
А на початку?
На початку, звичайно, підозріло ставилися. Хтось хотів пускати, хтось не хотів пускати. А зараз зазвичай приймають наші пропозиції про співпрацю, іноді буває, самі про щось просять, тобто, у нас є контакт і є узгоджені спільні дії, і спільні вдалі операції є.
Вам дістається щось з цієї сучасної американської зброї, яку закуповують?
Нє.
Тобі би хотілося, щоб Україна була в НАТО?
Ну, з одного боку – так, тому що це безпека країни. Тобто, це альянс, який забезпечує територіальну цілісність. З іншого боку, тоді існування такого підрозділу, як наш, буде неможливим. Тому що ми добровольці, такого поняття немає в інших країнах. Але, звісно, безпека країни, гарантії того, що ці обєз’яни більше не полізуть до нас — це головне. Так що, так, хотілося б. Особливо, коли розумієш скільки людей загинуло в минулому за те, щоб ми існували сьогодні, як вони билися з двома імперіями, фактично…
Ви взагалі відчуваєте цю тяглість військову? Відчуваєте за плечима хлопців із Крут, УПА, запорожских козаків?
Звісно! Безумовно. Розумієте, у нас в підрозділі люди з різних регіонів. Кожен бере собі за приклад те, що йому ближче. Хтось Холодноярців, хтось Запорізьких козаків. Я от, наприклад, із Західної України, то мені дуже близька історія УПА. В нас вся база в портретах людей, на яких ми орієнтуємось. Там великі мурали і Коновальця, і Бандери, і Шухевича. Це важливо, і ми говоримо про це, влаштовуємо лекції, читаємо книжки і обговорюємо їх.
Боєць — це ж не тільки м’язи і автомат. Важливо, що в тебе всередині, за що ти воюєш, що тебе мотивує. Не тільки від фізичної витримки залежить, чи ти встоїш.
Війна — це означає, що ти не тільки стріляєш влучно і вмієш окопатися, це ти кожного дня працюєш з особовим складом, говориш з людьми, слідкуєш за тим, щоб в них не було конфліктів між собою. А це можливо тоді, коли хлопці постійно пам’ятають про те, що в них велика спільна мета — Україна та її цілісність.
Тоді й немає конфліктів через дрібниці — що хтось там щось комусь не так сказав. Це неважливо, важлива Україна. Ми кожного тижня збираємося всі разом, сідаєм і говоримо. Про те, в кого які претензії, які проблеми, потім обговорюємо, хто що прочитав, наприклад, новини обговорюємо. Потім я пояснюю хлопцям, що ми найближчим часом будемо робити й чому. До нас приїздять періодично люди з лекціями чи виступами, підтримати нас чи розважити. Буває, від Женевської Конвенції приїздять, пояснюють нам, де важливі інфраструктурні об’єкти, де школи, де лікарні, куди не можна цілити. І ми, звісно, приймаємо їхні вимоги, бо ми, хоч і не офіційний підрозділ, але поважаємо закони війни. Потім про вакцинацію говоримо, про те, як лишатися здоровими і дієздатними, як захиститися від вірусу.
Ти вакцинувався?
Так, звичайно! Як тільки з’явилась можливість — одразу. Я прибічник вакцинації, не розумію тих, хто проти, це ж результат прогресу, як можна обирати хворіти? Я бачу ж по своїм хлопцям, ті, хто вакцинований — не хворіють, а хто відмовився, ті злягли, потім стільки проблем з цим — везти їх до лікарні чи ізолювати, людина випадає з бойових дій на тижні. Імунітет же в наших умовах й без того — не дуже, бо всі мерзнуть постійно, а тут ще й ковід. Не розумію цього — людина вижила під обстрілами, вісім років війни пережила вже і все це для того, щоб потім вмерти від корони. Це тупо, як на мене.
У вас є капелан?
Особисто у підрозділу немає. Є організаційний капелан, є люди, які до нас періодично приїжджають, спілкуються. В нас є великий меморіал загиблих бійців нашого підрозділу. Ми зробили тризуб з гільз 122 калібру, самі зварили великий-великий тризуб. Він увійшов навіть в книгу рекордів України. По суті, це меморіал, і там у нас постійно відбуваються якісь заходи. Коли приїздить капелан, який править службу, то навіть ті хлопці, які з іншої церкви, або мусульмани є у нас, вони все одно поруч стоять, просто мовчки. Бо це повага. Повага до побратимів, їхня підтримка дуже багато важать. Бо ми всі залежимо один від одного, і мета у нас одна — відправляти ворогів у пекло.
Ти вже вісім років на фронті. Коли потрапляєш в тил, тобі важко тут?
8 років це взагалі дуже страшно звучить. Але це ж не 8 років поспіль. Ми всі періодично їздимо додому. Тому що якщо ти 8 років не виходиш звідти, ти взагалі перестаєш орієнтуватися в реальності. У мене так було. Я був якось 10 місяців поспіль на фронті, і був настільки в це все заглиблений, що просто взагалі забув, як воно там все функціонує в тилу. До того ж, життя так швидко змінюється. Коли після десяти місяців виїхав з фронту, не розумів навіть, як на заправці кави купити. Абсолютна дезорієнтація. Тому треба, звісно, їздити додому, і хлопці їздять, але більшість повертається. У мене є костяк людей, з якими ми вже 8 років разом.
Як тобі здається, взагалі, ця війна обгрунтована безумством однієї людини чи це більш системна проблема? Тобто, вони реально всі нас ненавидять, чи це морок пропаганди, і коли Путін помре, все закінчиться?
Ну, Путін — це ідол для них, так. Не знаю, чи війна припиниться, коли він помре, ми маємо просто готуватися завжди до найгіршого сценарію, і так ми і робимо. Є закон нашої держави, є територіальна цілісність. Кожен, хто приходить на територію нашої держави зі зброєю, має бути знищений. Все. Дуже просто. А які там в них причини — пропаганда чи просто така сильна любов до Путіна — мені все одно.
Багато останнім часом всі говорять про широкомасштабне вторгнення. Як тобі здається, воно можливе?
Я довіряю даним розвідки наших західних друзів. Ми і самі бачимо це скупчення, 100 000 військ, які нависають прямо над нами. Я, правда, сумніваюся, що це буде така масштабна війна через Харків чи через Одесу. Але навіть на лінії фронту вони можуть нас просто залити кров’ю в Донецькій, Лугаській області. І для світової спільноти їм дуже легко буде це пояснити: «Наших військ там немає, Донецька та Луганська республіки вирішили, так би мовити, вирівняти свої адміністративні кордони». От і все.
Зараз дуже, дуже напружена ситуація, більше, ніж за всі ці вісім років. Тому що, по-перше: незрозуміла ситуація з Білоруссю. Мігранти, заяви Лукашенка, що він не буде стояти осторонь, фактично відсутній на півночі кордон. По-друге: всередині країни не найкраща ситуація. І ми ж бачимо, що вони всі роди військ збирають зараз на кордоні — це не просто, знаєте, зігнали якісь піхотні бригади. Тобто, кожен підрозділ, кожен батальйон спеціалізується на чомусь — прокладання через річки пантонів, транспортування техніки, десантники, піхота, сапери. Тобто, це всі роди військ, які потрібні для активних бойових дій. І в них постійно відбуваються навчання на полігонах, ми це бачимо.
А у нас відбувається якась підготовка?
Я сподіваюсь. Я думаю, про це треба головнокомандуючих питати. Але, я думаю, що так. Зараз я впевнений в нашій армії через те, який в нас головнокомандуючий. Тому що Валерій Федорович Залужний — це максимально достойна людина на цій посаді. До нього є повага серед простих солдат, раніше цього ніколи не було. Я це бачив, я знаю, я спілкуюся з людьми. Залужний має максимально великий авторитет. І він, як головнокомандувач, в змозі буде адекватно і чітко протистояти в разі будь-яких агресій. Тому що ну дуже багато людей йому вірить, не тільки з військових, але і такі, як ми, добровольці. Я не вірив попередникам його, якщо чесно, це вперше таке, що я впевнений — ця людина прийме правильне рішення.
Коли було це умовне перемир’я, режим тиші, чи було насправді тихо і чи правда, що забороняли гатити у відповідь, коли вони стріляли?
Було, було дійсно тихо. Хоча треба тут розуміти, що ми називаємо тишею. Були якісь пострілушки, ну так, неприцільний вогонь. Це було з липня 2020 по майже грудень. Було заборонено все: літати, копати, стріляти, провокувати. Тобто, ми бачили сєпарів, які собі там щось копають, але їх не можна було чіпати. Вони там собі копали, укріплювалися, і це була дуже велика наша помилка що ми ніяк на це не реагували, бо вони укріпилися дуже добре, нам тепер буде складно їх звідти вибити. Тепер, коли війна знов в активній фазі, вони у виграші — бо нам заборонили і ми не рухались, а вони плювали на всі заборони, і вони укріпилися, замінували що хотіли, провели підготовчі роботи, розвідку. І вони, фактично, зараз воюють значно ефективніше, вони б’ють точково, дуже прицільно. Але й ми, якщо чесно, стали воювати значно краще, ніж в 2014.
Скільки може продовжуватись ця війна, і чи є ймовірність того, що вона буде вічною, як війна Ізраїля і Палестини, наприклад?
Це політичне рішення, звісно. Але я не прибічник домовленостей з Росією. Про що з ними можна говорити? З терористами не ведуть перемовин. Вони напали, ми боронимо свою землю, нам треба їх знищувати і звільняти свої окуповані території. Все, на жаль, дуже ускладнюється тим, що ми маємо не допустити втрат серед мирного населення, а окуповані території доволі щільно заселені. І ми, звісно, дуже дбаємо про те, щоб не нанести шкоди цивільним. А тривати війна може насправді дуже довго. Але треба брати до уваги те, що й сама Росія не дуже стабільна. Вони скористалися нашою слабкістю, коли Янукович втік з усіма грошима, коли армія була в жахливому стані, коли у нас не було керівництва, всі боялися взяти на себе відповідальність. Але і в Росії теж буде такий момент, коли вона похитнеться, і ми маємо бути готовими до цього, маємо чекати на це, і вдарити прицільно в цей момент.
Знаєте, якщо чесно, мені здається, що якби Турчинов віддав наказ обороняти Крим, то наступу на Донбас не було би. Якби там поклали пару сотень москалів, і вони би в трунах приїхали додому, то це би Путіна сильно протверезіло. А коли нема протидії, їм здається, що вони й до Карпат дійдуть без втрат, то це їх мотивує. А тепер навіть сєпари з ОПЗЖ кажуть: чого ж ви не воювали за Крим? Значить, це було не захоплення, а просто кримчане так вирішили. Зараз вони знов розраховують на те, що будуть Майдани, буде нестабільність, буде шанс знову вдарити, і дуже важко це людям пояснювати, бо одразу починається: о, ти продався! Але як я маю реагувати? Я ж розумію, що від того, наскільки тут, в Києві, все спокійно, залежить ситуація на фронті, це напряму впливає на хід бойових дій.
Я ж туди не просто на сафарі поїхав, постріляти, я поїхав воювати за державу, у мене є ціль — відновлення територіальної цілісності України, тому я з фронту бачу ситуацію ось так. Знаєте, за цей час, за всі роки війни ми зробили тисячі бойових операцій по знищенню ворожої техніки, по знищенню ворожих об’єктів, по знищенню живої сили супротивника, по просуванню лінії фронту. У нас досвід колосальний, і ми бачимо, що перемога — це цілком реальна мета, ми потрошку до неї рухаємося, так, важко, повільно, але абсолютно реально.
В тебе була думка, що «все, мені вже досить, час додому»?
На словах тільки. Я хлопцям іноді погрожую, що піду, коли вони туплять чи не виконують наказів. Але насправді ніколи серйозно не думав про те, щоб піти. Знаєте, я дуже багато від кого з націоналістичного середовища ще до війни чув: «Ми готуємося до війни з Росією. Ми 15 років вже готуємось». Думаєте, багато з них воює? На жаль, ні. Вони продовжують готуватися, хоча війна триває вже 8 років. Іноді треба просто встати й зробити. Встати і піти вбивати ворогів. Це звучить може надто спрощено, але так є.
Не всі люди готові воювати, навіть серед тих, хто дуже довго готувався і дуже гучно про це розповідав. І для мене це звання, яке мені присвоїли, героя України, воно настільки для мене важливе, ви собі не уявляєте. Я досі в це не вірю. Це ж визнання не тільки мене, це визнання всього добровольчого руху.
Уявіть собі, нас намагалися розігнати і позакривати сотні разів. Ми на волосинці буквально висіли. Скільки нам палок в колеса встромляли — цього й не перелічити. Я був впевнений в тому, що це тільки питання часу, коли мені скажуть: значить так, Да Вінчі, або в ЗСУ, або додому вали.
Ну а додому теж, хто ж мене відпустить додому? Вони ж знають всі, хто я такий, знають, що в мене не зміняться пріоритети, в мене один пріоритет — війна. В мене є мета — звільнити всю територію України, і щоб пекельний режим Путіна впав. І я до цієї мети йду, і буду на фронті доти, доки це не втілиться. А визнання, що ж, воно не до всіх одразу приходить. Вояки УПА бились і вмирали за Украіну в середині 20 сторіччя, а визнавати їх почали тільки в 21. Так що нам тут з визнанням ще пощастило. Я вважаю, що це визнання від всього українського народу і визнання не мене навіть, а всіх добровольців. Це не тільки моє. Я цю нагороду привезу на базу, і вона буде там, тому що це наше спільне, це всім хлопцям належить. І, звісно, це такий стимул продовжувати, я вам не можу передати. Так що, яке там додому.
Як думаєш, чому тебе тільки зараз нагородили і одразу найвищою відзнакою?
Це дуже важке рішення, тому що ми не офіційні збройні сили. І це не так просто, це історичне рішення, це держава визнала тих, ким вона, фактично, не керує, гідними державних нагород. Чесно, до цього часу ще мені не віриться, що це сталося. В мене дуже багато бійців, достойних нагород, за якими героїчних вчинків просто дуже багато. І ці вчинки, можливо, ніколи не будуть оцінені, але я дуже сподіваюся на те, що хлопців нагородять в перспективі. Потрібно, щоб люди знали про них.
Як думаєш, Залужний до цього має стосунок?
Я думаю, що він доклався до того, щоб це відбулося. Я впевнений. Але все одно, це рішення на 100% залежало від першої особи. Або він підпише, або ні. Він прийняв це рішення, він автоматично визнав нас. І я в шоці.
Валерій Залужний та Дмитро Коцюбайло
А яке Зеленський справив на тебе враження особисто?
Знаєте, я до кінця не розумію, що відбулося, я ще й досі в стані афекту. І я розумію, що це може викликати негативну реакцію, але мені здалося, він був щирим. І дякував щиро. Якось так.
Ти кажеш, що хочеш, щоб про героїчні вчинки твоїх хлопців дізналися люди, але зараз же є для цього багато можливостей, це не тільки нагороди.
Так, я от зараз цим займаюся як раз. Пишу книжку про підрозділ. Це буде енциклопедія, історія, яку розповідаю я і разом зі мною ще сотні людей. Про всі наші операції, про всі бойові дії. І там будуть qr-коди з посиланнями на фото і відео матеріали, які підтверджують наші розповіді.
Підтвердження — це добре, бо про вас ходить дуже багато легенд. Розкажи щось, що тебе вразило з цих вигадок.
Люди іноді дивуються, коли мене зустрічають в реальності. Бо думають, що я кремезний — під два метри зростом, є така легенда. Ще, бувало, москалі запускали фейки, що ми напали на ЗСУ і постріляли один одного, якщо що, такого не було жодного разу, це дезинформація.
Але найгучніша історія — про вовка і Нью Йорк Таймс. У нас на базі живе вовк. Нам його подарували, і ми дуже його любимо, такий син полка він у нас. І коли приїхав журналіст з Нью Йорк Таймс і ми проходили повз вовка, а в нього кістки там у вольєрі валялись, бо він добре їсть, я пожартував, що це кістки російськомовних немовлят. Я чомусь думав, що всі знають цей мем і неможливо це сприйняти серйозно. Але він про це написав. Серйозно написав, що в центрі Європи годують вовків діточками. Такий кіпіш був, ви не уявляєте. І, звісно, пропагандисти російські це рознесли. І тепер про нас тільки так і пишуть — підрозділ, в якому годують вовка російськими діточками.
А у військовому житті що для тебе найважче?
Найважче — це подавання бійця, коли він поранений або загиблий. Ось людина віддала своє життя за Україну, а ти не можеш написати — загинув воїн, ти мусиш щось вигадувати, що це волонтер привіз допомогу і тут як раз прилетіло, ти мусиш брехати, бо всі нависають над тобою: ВСП, СБУ, поліція. Бо людина вбита, і всі розуміють, чому і як, але офіційно, по паперах, це якось так треба провести, щоб пояснити це. І це найогидніше з усього. Мене аж трусить від цього. Буває, правоохоронці зі співчуттям ставляться, самі там щось вигадують, пояснюють, а бувають такі пси, як причепиться: а хто ви взагалі такі? А що ви тут робите? Ніби вони не знають, хто ми такі. А в тебе побратим загинув, тобі і так погано, а тут ще треба щось вигадувати, і жили з тебе тягнуть. Оце найжахливіше.
Ігор Гордійчук: «Вороги хочуть, аби ми вмерли. Посередині не буде. Тут або перемога, або капітуляція»
Тобі часто буває страшно?
Да. За хлопців. Дуже, майже постійно. Навіть зараз, я тут, і постійно думаю про те, що будь-якої миті там може початися обстріл, чи ще щось. Мене від цього просто розриває.
В тебе є якась мета — що ти зробиш, коли увійдеш в Донецьк?
Перше, що я зроблю, коли ввійду в Донецьк? Зроблю ще одну базу. Хорошу, якісну, щоб хлопцям було там затишно і зручно. База — це ж як другий дім. В Донецьку має бути база Правого Сектору.
Ти ж хотів бути художником.
Хотів.
Ти малюєш зараз?
Ні.
Взагалі?
Нє. Я хотів, це була моя мрія, я вчився, і я дуже це все любив. Але малювання — це насамперед час. А в мене його немає. Це я маю в хлопців забрати цей час, у своєї ділянки фронту. Іноді я думаю про те, як би я міг це все намалювати — війну, операції, все наше життя, але зараз я маю займатися війною, а не її відображенням. Може, колись.
Сподіваюся.
Може, як поранять, буду лежати в госпіталі, то помалюю.
Ні, давай от без цього, сподіваюсь, в тебе будуть інші можливості.
Що би ти міг побажати хлопцям і дівчатам, які, можливо, готуються до військової кар’єри або мріють бути захисниками України?
Вірити в Україну, не забувати — навіщо ви на фронті. Ну і наснаги, бо ця війна триватиме ще довго. Але ми переможемо.
