Агенство острых новостей НОЖ Ведущее информационное агенство, мы публикуем самые важные и актуальные новости общественной, политической и экономической жизни Украины и мира
Связанные статьи
Публікація дослідження мала ефект вибуху. Виявилось, що уявлення про «невелике російське місто Кієв» не відповідають дійсності.
Київ кінця 19 ст.
На той момент представники центральної влади репрезентували Київ як незначне місто з кількома романтичними руїнами, жвавими базарами і приємним кліматом. Сумнозвісний Валуєвський циркуляр, який забороняв публікацію більшості книг українською мовою, діяв вже майже 10 років, недільні школи, де вчили українською, були закриті. При цьому неформальні обмеження тривали вже понад півтора століття. «Мода на малоросійську романтику» минула після повстання декабристів, польське повстання остаточно переконало імператора в тому, що довіряти ні полякам, ні українцям не можна. Влада в Петербурзі почала закручувати гайки, і особливу увагу тодішні спецслужби, цензори та царські адміністратори всіх рівнів приділяли саме діяльності етнічно забарвлених груп, навіть тих, що здавалися абсолютно невинними.
Як писав начальник таємної поліції Граф Орлов в 1847 році: «В Малоросии славянофильство превращается в украинофильство. Там молодые люди более заботятся о восстановлении языка, литературы и нравов, доходя даже до мечтаний о возвращении времен прежней вольницы, казачества и Гетьманщины». З цією уявною Гетьманщиною Імперія старанно боролася десятиріччями.
Але в березні 1874 року активні прибічники імперської влади в Києві не приховували здивування, огиди і навіть страху — несподівано для них виявилося, що українство все ще існує. Все ще існують люди, які говорять українською і відмовляються вважати себе росіянами. І їх до біса багато.
Газета «Киевлянінъ» прямо звинувачувала представників «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» в фальсифікаціях, а українофілів у підбурюванні, агітації і роботі проти Російської Імперії та царя. Розслідування «Киевляніна» показало, що, в принципі, українофіли і бунтівники — це ті ж самі люди, що і поважна університетська професура — очільники Географічного Товариства. Всі вони вже не раз були помічені в нелояльності до імперії, на кожного з них була вже заведена справа, а деякі навіть встигли відбути покарання за зайву політичну активність.
Серед неблагонадійних були переважно члени «Старої Громади». Такі як Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Павло Чубинський та їхні покровителі. Публікація дослідження запустила низку процесів, які привели до посилення обмежень української мови (через два роки зусиллями головного ворога «Старої Громади» та «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» Михайла Юзефовича — таємного радника, було запроваджено Емський Указ, який фактично припинив функціонування української мови в публічних сферах). Влада також вдалась до посилення цензури, репресій проти українофілів та жорсткого контролю за будь-якою громадською та політичною діяльністю. А газета «Києвлянінъ» почала нагадувати шоу Соловйова чи Скабєєвої.
Зустріч членів Товариства
Невдовзі Південно-Західний відділ Російського географічного товариства було закрито, а весь неймовірний масив наукової роботи, що здійснили в рамках товариства українські вчені — в багатьох сферах, від ботаніки до археології, став для вчених радше небезпечним багажем, ніж приводом для гордості. Через політичний і суспільний тиск про Товариство намагалися зайвий раз не згадувати. Навіть сьогодні в Україні майже ніхто не знає про досягнення і відкриття, які були зроблені українськими вченими в рамках роботи Товариства.
Якщо подумати, нас відділяє від Антоновича і Чубинського, які тоді керували процесом опитування, і товариством взагалі, менше ніж 150 років. І усього лише 150 років тому неприємною несподіванкою для багатьох стало те, що все ще існують люди в Києві (не в селі), які вважають себе малоросами.
Навіть таке формулювання, яке сьогодні ми бачимо як принизливе і огидне, було викликом Імперії.
150 років тому Південно-Західний відділ Російського географічного товариства утворився тому, що київські вчені з Університету св. Володимира фактично випросили у Санкт-Перербурга для себе дозвіл вивчати місцеву реальність. Місцевий фольклор, місцеві старожитності, побут місцевих селян, місцеву флору та тваринний світ. Адже з моменту відкриття Університету навіть києвські студенти-біологи їздили на практику в Орьол та Клязьму. І саме необхідністю знати, що росте «на землях південно-західного краю» і як все це культивують місцеві селяне, і обґрунтували для столиці відкриття Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Владу у РГТ одразу захопили українофіли, представники «Старої Громади», які бачили в товаристві легальну можливість вивчати Україну, говорити про Україну, писати про неї і, так, вербувати нових прихильників.
Від самого початку товариство мислилося Антоновичем, Чубинським та їхніми колегами як прообраз української партії, як центр, навколо якого почне гуртуватися українська молодь, інтелігенція, вчені, які згодом підуть в народ, ну а далі ви знаєте. Якщо нам про щось і розповідали в школі, то це про хлопоманів. Правда, через радянську історіографію ця повість втратила найцікавішу свою частину — не ту, де про про нещасний заморений народ, а ту, де про таємні товариства, секретних агентів, конспіративні квартири та контрабанду книжок.
І так, тоді в 1874 році українофіли програли. Але не зовсім. Мабуть, тоді їм здавалося, що програли. Товариство закрили зі скандалом, через два роки після опитування було введено Емський указ, багатьох членів товариства було покарано або обмежено в правах і можливостях. Доля Антоновича з Чубинським, їхніх колег, друзів і однодумців в чомусь була навіть гіршою, ніж доля українських дисидентів в 30-ті чи 60-ті роки.
Для Хвильового і Стуса Україна була реальністю. Так, це була ув’язнена Україна, обманута і катована Україна, але вона беззаперечно існувала. Для Антоновича з Чубинським Україна була примарою, яку вони вони намагалися оживити за допомогою майже містичних ритуалів. А опитування, яке оприявнило Україну як факт, науковий і беззаперечний, говорило про те, що справа їхнього життя — не вигадка, не фантазія, а цілком досяжна перспектива.
Дивовижно те, що попри абсолютно недвозначні попередження та настанови, попри доноси і покарання, булінг та знущання, ці люди продовжували вірити в те, що Україна можлива. Абсолютно нічого в Імперії про це не віщувало. Все, що було українського, існувало як рудимент. Здавалося, що можливостей для розвитку у України немає — власна еліта була максимально зросійщена і робила кар’єру при дворі імператора. Вчорашня козацька старшина погодилась на новий суспільний договір і допомогла імперії закріпачити власний народ. Інтелігенція, значною мірою, була зачарована ідеями соціалізму, і багато хто щиро вважав, що питання національності — вторинне, а світ стоїть на порозі карколомних соціальних реформ. І посеред цього всього продовжують працювати і боротися люди, чиєю єдиною надією є те, що, можливо, колись їм дозволять видати фолькльорні твори взагалі-то великого європейського народу. А якщо не дозволять, то, можливо, вдасться надрукувати їх у Львові, який є частиною іншої імперії, і завезти у Київ нелегально.
І мені здається, що те, що їх вело, це не тільки сила духу, не тільки воля, але й неймовірна інтелектуальна потуга. Вони не тільки хотіли, щоб Україна відбулася, вони знали, що вона рано чи пізно відбудеться. Вони бачили майбутню державу в тих незначних змінах політичної ситуації, в напівтонах політичних настроїв, в західних публікаціях, в тому як змінювалось мистецтво і як нові явища доби модерна поволі розривали липке імперське павутиння.
Вони відчували пульс історії і боролись не за тінь минулого, не за козацькі звитяги і не за Княжу Русь, вони боролись за справедливість і за майбутнє для народу, який був позбавлений історичності, прагнули тієї модерної України, яка неодмінно відбудеться, бо так має бути. Бо це правильно, бо в цьому є логіка історичного процесу.
Для Антоновича Україна була майже математичним фактом, існування якого він намагався довести оточуючим, але ті, на жаль, на той момент ще не досягли належного рівня абстрактності мислення.
І коли сьогодні ми переживаємо те, що ми всі переживаємо, це неймовірно важко і трагічно. Але ми переживаємо це в Україні. Яка існує доконано і беззаперечно, а Австро-Угорська Імперія і Російська Імперія не існують, і ніколи вже існувати не будуть.
Ми і є втілена мрія тих людей, для яких щастям була сама можливість говорити про ймовірність нашого з вами існування. Для яких щастям було би знати про те, що ми з вами будемо. Що ми будемо жити, боротися, воювати і знищувати тих, хто вважає, що нас не має бути. І кожного разу, коли до мене підступає відчай і зневіра, я згадую про цих людей. Думаю про те, яким неймовірним досягненням їм здавалося би те, що зараз ми з вами робимо, і як сильно їм хотілося би бути серед нас, просто знаходитись серед мільйонів українців, які напевно знають, хто вони і за що вони борються. І, в якомусь сенсі, вони досі з нами.
Звісно, коли я говорю про Антоновича і Чубинського, я спрощую. Їх було значно більше, тією чи іншою мірою залучених до напівлегальної діяльності, спрямованої на те, щоб в реальному світі залишалася бодай якась активність, спрямована на збереження знання про те, що український народ — існує. Що він є щось окремішнє, щось особливе, щось, варте майбутнього. І це їхня віра, їхня сміливість і їхня робота тоді, 150 років тому, зробили можливим наше із вами існування.
Володимир Антонович
Нові дискусії про те як правильно говорити про 24 серпня — Незалежність чи її відновлення, в цьому світлі здаються мені чудовими. Особисто я не знаю, як правильно говорити про незалежність України. Але в цей день, і ще 6 січня, мені хочеться йти на Байкове, до дуже скромної могили Володимира Антоновича, польського шляхтича, який жив в Російській Імперії. Щоб нагадати собі, насамперед: ми це зробили.
Сподіваюся, ти бачиш це, ти був правий в усьому. Ми заслуговуєм на свободу, на незалежність і на перемогу.
