Агенство острых новостей НОЖ Ведущее информационное агенство, мы публикуем самые важные и актуальные новости общественной, политической и экономической жизни Украины и мира
Связанные статьи
Село Безіменне, 20 км від Маріуполя.
Їхня черга на фільтрацію підійшла о пів на другу ночі. 14-річного Михайла допитували:
— Где учишься?
— У Маріупольському міському ліцеї.
— Какой номер?
Михайло розгублено мовчить.
Алла, що стоїть поруч із сином, намагається втрутитися:
— Немає в нього номеру.
— Если не заткнешься, пойдешь в конец очереди. А отпрыск твой пойдет с лопатой окопы копать.
Михайло Золотницький цілий рік готувався до вступу в ліцей. Не те що він цього дуже прагнув. Краще комп’ютерні ігри, а не додаткові заняття з фізики та математики. Та мама наполягла. Тим паче, що ліцей вже оповили родинні легенди.
Михайло і Алла Золотницькі.
— Моя сестра там вчилася. Я тоді була на четвертому курсі університету. І вона, ще фактично школярка, розв’язувала для мене задачки з опору матеріалів. Уявляєте собі рівень підготовки? — розповідає Алла Золотницька.
Туди завжди було непросто потрапити. Але Михайло витримав конкурс і у 2020 році став ліцеїстом. За місяць почалося суцільне диво, на яке Алла навіть не розраховувала. Її син, якого зазвичай зранку важко підняти з ліжка до школи, швидко збирався і їхав через усе місто двома автобусами на навчання.
— Не знаю, що вони там робили, але витягнути з ліцею його було майже неможливо, — каже вона.
Потім втрутився ковід. Тоді здавалося, що пандемія — найгірше, що може статися.
Вони тікали з Маріуполя 25 березня два роки по тому фактично з охопленого полум’ям будинку. Сіли в автівку, що дивом вціліла, бо всі гаражі навколо були зруйновані, а їхній — ні, і поїхали невідомо куди, аби тільки якнайдалі. На три тижні застрягли у фільтраційному таборі. Потім була дорога до Грузії через територію Росії, де на кожному кроці машину з українськими номерами оглядали, порпаючись у шкарпетках і трусах.
У Грузії Михайло пішов у школу, де створили український клас. Діти там навчалися за українською програмою.
— Коли я оговталась, зрозуміла, що ми живі, то перша думка, яка почала гризти: де дітям учитися? Зі мною сталася істерика, коли я усвідомила, що ліцею в нашому житті більше не буде. Так мені тоді здавалося. Але, зрештою, принципово було, щоб син отримав українську освіту. Тому ми і обрали цю школу в Тбілісі. Михайло там був уже 40-м учнем у класі, — розповідає Алла.
У Грузії Михайло закінчив 9 клас. А потім вони дізналася, що рідний Маріупольський міський ліцей попри все працює.
Хто ти такий?
До великої війни в ліцеї навчалися 450 учнів 8-11 класів і працювали 40 викладачів. Він вважався одним з найкращих навчальних закладів Донецької області і входив до сотні найкращих шкіл України. У ліцеї сформувалися потужні фізико-математичний і філологічний напрямки. Заклад входив до мережі шкіл PASCH Goethe-Institut.
У жовтні минулого року йому виповнилося 25 років. Ювілей святкували в Маріупольському драмтеатрі. До дати випустили альманах, в якому зібрали всю історію навчального закладу.
Святкування у Драмтеатрі
Директор ліцею Андрій Голютяк поволі гортає сторінки альманаху. Тут світлини вчителів, учнів, перших директорів. Навіть встигли розмістити фото ліцеїста Даніїла Забільського, який отримав золоту медаль на Міжнародній олімпіаді з фізики влітку 2021 року. До речі, бронзу тоді виборола теж учениця ліцею — Ангеліна Моргай.
— Ви не уявляєте, що тут коїлось, коли дізналися, що наш учитель з фізики Микола Бабенко переїхав у Київ. Його всі розривали. Я кажу: “Ні-ні-ні. Ми команда, ми разом. Я ніколи вас не відпущу!” — сміється Андрій Голютяк. — Ми мали серйозні досягнення. Таке важко втрачати.
Цей єдиний примірник альманаху, який дивом зберігся, бо був не в Маріуполі, — усе, що залишилось від минулого життя. Він, ніби крапка в ньому.
— Тепер ми пишемо нові сторінки, — каже пан Андрій, який усе життя ліцею з ним. Прийшов туди вчителем англійської мови 25 років тому відразу після університету.
— У ліцеї, до речі, тоді була цікава процедура: діти самі вирішували, хто в них викладатиме. Трьох попередників вони забракували. А мене прийняли. Звісно ж, я молодий, у джинсах, зайшов у клас, сів на стіл, хотів їх вразити, — жартує він. Директором його обрали майже 5 років тому.
На цей рік було багато планів. Натомість довелося все починати фактично з нуля. Збирати докупи навчальний заклад, не маючи ні будівлі, ні обладнання, з розкиданими по світу учнями та вчителями.
— У деякі дні я спав по три-чотири години на добу, стільки питань мав вирішити, — каже пан Андрій.
Зараз він перереєстровує ліцей, який змінив не тільки місце розташування, але й назву — зовсім скоро стане Маріупольським ліцеєм. Уже без слова “міський”. Для нього київська влада знайшла один поверх у школі-інтернаті в Пущі-Водиці.
— Звісно, ми сподівалися на щось більше і не так далеко, — зізнається пан Андрій.
У Маріуполі в ліцею була велика триповерхова будівля в центрі міста, на проспекті Миру.
— Та, що дали, — усміхається він.
На питання, як відреагували на рішення київської влади сусіди по житловій площі, він лиш стинає плечима: спочатку люди почали писати якісь листи, що ми хочемо забрати будівлю собі.
Ліцей після 24 лютого
У приміщеннях триває ремонт, який мають завершити до початку жовтня. Ліцеїсти зможуть навчатися на умовах пансіону — тиждень жити в навчальному закладі, а на вихідних їхати додому. На очне навчання зареєструвалися 60 учнів. Загалом же ліцей на новий навчальний рік зібрав 270 старшокласників.
Нові сторінки в історії ліцею стали можливі завдяки тому, що були ті старі, які так бережно гортав Андрій Голютяк. І, звісно, завдяки тому, що людям, які їх писали, вдалося вижити.
— Ніколи не забуду, як на нарадах директори маріупольських шкіл розповідали про ситуацію в них: загинуло стільки-то вчителів, стільки-то дітей. Це був жах. Слава богу, що мені не довелося казати нічого подібного. Усі наші вчителі живі. Усі наші діти живі. Хоча дехто втратив батьків, — каже він.
Закінчити рік
Широкомасштабне вторгнення Росії в Україну заскочило Андрія Голютяка на відпочинку із сім’єю.
— Ми очікували, що щось станеться 15 чи 16 лютого, а коли нічого не трапилося, то я видихнув і пішов у заплановану відпустку. Відтоді “подорожую”, — каже він.
Андрій Голютяк
Тим часом уся команда ліцею залишалась у Маріуполі, і зовсім скоро зв’язок з нею урветься.
Ірина Цинкуш одягнула браслет з жовто-блакитних стрічок. Це було 16 лютого, День єднання, до відзначення якого долучився ліцей. Тоді вона ще не знала, що забуде про браслет і їхатиме з ним на руці через російські блокпости, тікаючи з окупованого Маріуполя.
Ірина — завуч і вчителька математики Маріупольського міського ліцею. І поки що в неї є її звичайне життя, повне шкільних клопотів. Навіть 24 лютого, коли ліцею повідомлять, що навчальні заклади переведені на дистанційну роботу, вона проведе всі заплановані уроки. І наступного дня так само, але вже під супровід звуків потужних вибухів. Росіяни сильно обстріляють Західний мікрорайон Маріуполя. А потім у місті зникнуть зв’язок, вода, електрика, газ.
— Перші кілька днів від початку вторгнення я ще знала, де наші вчителі й учні. А потім усе, поки не виїхала, ні з ким зв’язку не мала, — пригадує Ірина. Хіба когось випадково зустрічала, коли збирали воду чи дрова.
Зі своєї квартири в мікрорайоні Черемушки вона з родиною мусила виїхати, рятуючись від нескінченних обстрілів. Думали перечекати в центрі міста, де було відносно тихо. Так вони й опинились у підвалі її рідного ліцею. Того дня, коли Ірина із сім’єю дісталися туди, росіяни завдали авіаудару по пологовому будинку. Від ударної хвилі в будівлі ліцею вилетіли вікна, внутрішні та зовнішні двері. Ліцей стояв відкритий зі всіх боків і беззахисний.
— То ми ще й охороняли його від мародерів, яких було чимало, — розповідає Ірина.
Ірина Цинкуш
Усю техніку: проєктори, комп’ютери, ноутбуки, дошки, принтери, документ-камери — разом з іншою заступницею директора Наталією Лучаніновою вони перенесли в одну кімнату із залізними дверима та ґратами на вікнах. Сподівалися, що це врятує.
Місяці опісля Ірина дізнається про долю захованих ліцейських скарбів. Російські військові безуспішно намагатимуться вдертися в кімнату-сейф. І не вигадають нічого кращого, ніж підігнати міномет, аби розбити стіну. Влучать не туди, куди треба, і кімнату завалить згори разом з усім, що в ній було.
Але на початку березня ще залишалась ілюзія, що невдовзі все закінчиться і ліцей повернеться до навчального процесу. Ірина навіть розмірковувала над тим, чим вони затулятимуть вікна.
— А потім літаки почали літати, як маршрутки. Кожні 15 хвилин, — розповідає вона. — Вони скидали по 8-12 бомб. Поруч не залишилось жодного вцілілого будинку. До нас приходили батьки з дітьми забирати документи, а я дивилась на них і думала: хапайте дитину і ховайтеся. Бо ти дивишся у вікно, і ніби ніщо не віщує біди. Та раптом прилітає міна або “град”. І ми бачимо гори трупів, яких ніхто не прибирає.
16 березня Ірина наважилася виїжджати з міста. Зі свого кабінету вона забрала лише скляну зірку — ту, що подарували всім співробітникам, які працювали в ліцеї від самого початку.
Маріупольський Міський Ліцей, 10 січня·2022.
Попереду була дорога без жодних гарантій на виживання і десятки російських блокпостів. Але вони вирвались. Спочатку в Запоріжжя, а потім переїхали до Новомосковська, де жили наступні 5 місяців. Перше, що зробила Ірина, опинившись на території, підконтрольній Україні, — написала Андрію Голютяку.
— Ірина день і ніч підтримувала контакти зі всіма вчителями, учнями, щойно хтось з наших з’являвся на підконтрольній території. Ми хотіли, щоб вони відчули, що не самі, що їх не покинули. Так, вони все втратили, але є спільнота, яка чекає, до якої можна доєднатися. Потім це стане одним з основних факторів, який допоможе нам у відновленні ліцею, — каже Андрій Голютяк. — Пізніше змогла вирватися і моя друга заступниця Наталя Лучанінова, яка примудрилась вивезти з окупації документи і печатку ліцею.
«Росіяни кажуть, що всі охочі виїхали, але це не так». Історія жінки, яка вийшла з Маріуполя пішки
Ірина розсилала повідомлення вчителям, переконуючи їх виїжджати і сподіваючись, що до когось sms проб’ється. Надсилала інструкції, куди їхати і що робити. Зі всіма, хто виїжджав у безпечний регіон, відновлювали зв’язок. Уже на початку квітня половина викладачів ліцею були або на території України, або за кордоном.
— Я розуміла, де перебуває кожний працівник, знала про учнів, хто і де. Ми мали колектив і сили, тож почали обговорювати, як повернутися до навчання, склали розклад. Навіть думки все покинути не було. Дякувати богові, що ця пандемія нас підготували до дистанційки. Я все міркувала, навіщо вона нам, але ось для чого — щоб ми навчилися тримати зв’язок, — каже Ірина.
5 квітня на сторінці фейсбуку Маріупольського міського ліцею з’явився пост: “Любі наші учні! Ми дуже скучили за вами!…” Далі в дописі йшлося про відновлення навчання онлайн.
Одразу ж на сторінку почали писати батьки учнів інших маріупольських шкіл з проханням долучити їхніх дітей до уроків. Ліцей нікому не відмовляв. Потім почалася хвиля питань про те, як отримати свідоцтво про освіту. Випускники ліцею для цього реєструвалися в одній зі шкіл Кривого Рогу і в київській “Оптімі”. Сотні дзвінків і повідомлень на день, на які треба було відповісти. Оформлення довідок з оцінками, щоб діти могли влаштуватися в інші школи, табелі. І нарешті випускний, який усе ж відбувся, хоч і онлайн.
Останній дзвінок для 104 ліцеїстів — випускників Маріупольського міського ліцею.
— І нехай свідоцтва наші діти отримали не від нас, та головне, що вчилися вони з нами. Це нагадувало мені оазу мирного життя. Коли ведеш урок або спілкуєшся з учнями, то думаєш про роботу, а не про те, що було, що втрачено і як бути далі. Можливо, це нас і врятувало, — каже Ірина. — Розумієте, ліцей — це сім’я. Коли сім’ю розлучають, вона всіма силами намагається возз’єднатися. Ми не могли просто так роз’їхатися по різних куточках, ніби і не знали один одного. Це, напевно, головне.
Маріуполь, точка неповернення. Мої 20 діб війни.
Про плани переїхати в Київ директор ліцею розповів учням на випускному. Хоча на той момент перспективи були досить туманні. Але вже 1 вересня він у вітальній промові скаже ліцеїстам: “Мрії справджуються. Ми в Києві”. Хоча певної миті здавалося, що всі зусилля марні.
Розпочати рік
У травні на нараді департаменту освіти Маріупольської міської ради Андрій Голютяк переконував: “Ми єдині, хто працював. Ми довели, що заслуговуємо на відновлення. Ми прагнемо цього”. Напевно, тоді й виникла ідея, що ліцей може працювати повноцінно не тільки онлайн, але й очно.
Міська влада їх підтримала. Кістяк команди, готовий реалізовувати цей план, був. Звичайно, частина вчителів пішла з ліцею. Бо була умова, що викладачі мають переїхати в Київ. Хтось залишився за кордоном.
Андрій Голютяк
— Я не зміг утримати всіх, але, попри це, ми підтримуємо зв’язок. На місце моїх я взяв учителів з маріупольських технічного і технологічного ліцеїв і декількох інших шкіл. Ми створили тут, у Києві, своєрідний якір. Тримаємося разом, і це допомагає пристосуватися до нового життя. Я впевнений, що ми станемо осередком освіти Маріуполя, кращих учителів і наших кращих практик.
Для поновлення роботи не вистачало тільки учнів. У липні Ірина Цинкуш створила традиційну гугл-форму під вступну кампанію і розмістила її на офіційних сторінках ліцею. До війни за перший же день у ній набиралося 150-200 прізвищ кандидатів на вступ. Конкурс на місце тут був високий — 3-5 учнів.
— Я викладаю форму, а в нас до неї за перший день записуються лише чотири учні… І за другий ще чотири. Я в паніці телефоную директору: “Нічого не буде. Учні не йдуть”. Дуже переживала, що вступна кампанія провалиться, — пригадує вона.
Інформацію почали поширювати через усі доступні канали: у спільноті “Я—Маріуполь”, через усі соціальні мережі, через учителів. І, зрештою, все вкупі спрацювало. Загалом ліцей зібрав 270 дітей: своїх і, зокрема, набрав два нові восьмі класи.
Учням запропонували різні формати навчання: очне в першу зміну для тих, хто бажає відвідувати ліцей; дистанційне – синхронне, що розпочинається у другу зміну, й асинхронне, коли учні роблять завдання самостійно, – для тих, хто за кордоном або залишився на окупованих територіях. У ліцеї є учні, які виходять на онлайн-уроки з окупованого Маріуполя та околиць. Ліцей — як ниточка, що пов’язує їх з Україною.
Маріупольці без Маріуполя. На що сподіваються та як живуть колишні мешканці міста
— Водночас мені дуже хотілося б, щоб розвивалася й очна форма. Ми робимо ставку на неї, зокрема і для того, щоб діти, які зараз за кордоном, поверталися. Хочемо створити такий собі магніт, який би притягував, аби не втратити ні вчителів, ні учнів, — пояснює Андрій Голютяк.
***
Зараз Михайло Золотницький з родиною живе в Німеччині і вчиться в німецькій школі. Але мчить з уроків, щоб у другу зміну приєднатися до дистанційного навчання в ліцеї.
— Це було якесь свято, коли ми дізналися, що з 1 вересня можна продовжити навчання в нашому ліцеї. Син бігом біжить додому, підключає ноутбук і зовсім без перерв, навіть не обідає, робить завдання, бо йому цікаво і в нього є мета: він хоче закінчити 11 класів в Україні, вступити в український університет. Звісно, поєднувати дві школи фізично важко, але багато його друзів, які за кордоном, теж вирішили продовжувати навчання в ліцеї.
З Маріуполя Михайло вивіз свій ліцейський піджак.
— Навіщо він тобі? Де ти його носитимеш? — питала його мама.
— Не знаю. Але краще хай буде зі мною.
— Зрештою, наш план — зберегти все, що можливо, до того часу, коли матимемо змогу повернутися в рідний Маріуполь, — каже Андрій Голютяк. — Відроджувати місто й освіту.
