Агенство острых новостей НОЖ Ведущее информационное агенство, мы публикуем самые важные и актуальные новости общественной, политической и экономической жизни Украины и мира
Связанные статьи
Середина-Буда
Офіс Національного природного парку “Деснянсько-Старогутський”, у якому Сергій Кубраков працює директором, розташований за 400 м від кордону з Росією. Його хата — за 300 м.
Сергій живе в Середині-Буді, яка регулярно з’являється у зведеннях військових про обстріли.
— Уже й не пам’ятаю, коли було тихо, — каже він.
Хоча насправді пам’ятає. У березні минулого року — коли російські війська сунули на Київ та Чернігів і заблокували Середино-Будську громаду.
— Ми залишилися, як у мішку, — описує Сергій.
Відрізаним від решти України був і Деснянсько-Старогутський парк на території громади. Він має 30 км спільного кордону з Росією.
Велика війна застала Сергія Кубракова у відпустці в Греції. Аби повернутися додому, йому знадобилися 4 дні і везіння. Дорогою на Суми назустріч рухалася 40-кілометрова колона ворожої техніки, 15 разів зупиняли на російських блокпостах. Було таке, що і дулом танка. А вдома — невідомість.
Сергій Кубраков
— Розуміння, що чекати далі, не було. Проходить зібрання в міській раді, а там кажуть: “Завтра заходять росіяни”. А на завтра нікого. Через днів три-чотири: “Усе, завтра росіяни точно заходять”. Знову нікого немає. Слава Богу, вони до нас так і не зайшли. Думаю, ми їм просто нецікаві були. Доріг стратегічних немає, підприємств стратегічних немає, військових не було. Нащо їм лізти в наші болота-хащі? — припускає Сергій.
Хоча тоді в Середині-Буді і було тихо, але відчувалося так, ніби сидиш на пороховій бочці.
— Коли кордон близько, то і танків не треба. Розумієш, що вночі орки можуть прийти, мішок на голову надіти і в кращому разі в Брянськ, у гіршому — просто в канаву, — каже він.
Та ще й у будинку повно дітей. Остаточно нерви здали після того, як росіяни вийшли з Бучі.
— Ми тоді побачили, що могло статися. Я за пів години зібрав родину і через всі російські блокпости прорвався в бік Івано-Франківщини. Там трохи заспокоївся, зорієнтувався, знайшов житло, де міг би залишити дружину з дітьми і повернувся додому.
На той момент українські війська витіснили росіян із Сумщини. Натомість громаду почали обстрілювати з території РФ.
— На західній межі парку розташована Нововасилівка, якраз на кордоні з Росією. Спочатку найбільше росіяни били з усього там. Ми були на постійному зв’язку з інспектором, який мешкає в селі. Зранку зідзвонюємось і чуємо: “Живі-здорові, обстріли були”. Мабуть, тоді ми вперше відчули війну по-справжньому, — каже Сергій.
У червні минулого року був потужний мінометний обстріл Старої Гути — били по Старогутському природоохоронному науково-дослідному відділенню парку, пошкодили вежу для спостереження за лісовими пожежами, гаражі, нову будівлю контори. Відтоді, за словами Сергія Кубракова, обстріли не припинялися, хоч і не були такими інтенсивними: раз на тиждень прилетить, два тижні живемо спокійно. На період загострення люди виїжджали.
— Посиділи два тижні по Шостках, по Конотопах. У Середині-Буді тихо. Вони за речі і назад. Знову стрельнуло. Знову пороз’їжджалися.
Але цього року ситуація дуже змінилась. Останні місяці місто обстрілюють чи не щодня. А люди знову почали виїжджати з громади, особливо сім’ї з дітьми — хто в Чернігів, хто в Харків, а хто й у сусіднє село, аби 3–4 км від кордону.
— У нас у Середині-Буді було таке, що за ранок пошкодили 22 будинки. Два горять, двадцять розбито. Або був такий випадок, що летить міна, пробиває дах будинку, стелю, падає на диван і не вибухає. З моменту повномасштабного вторгнення я вже, мабуть, разів десять міняв свою диспозицію в хаті через обстріли, — каже Сергій, а сам сміється.
Зараз він спить у найменшій і найвіддаленішій від кордону кімнаті. Підвал для нього не варіант, бо той під хатою.
— Якщо влучить у будинок, то мене там або привалить, або я засмажусь, — пояснює він.
Хата дерев’яна: товсті колоди захищають від уламків, але не від вогню. Тому Сергій купив вогнегасники, є куб води, під’єднані насоси. Бо якщо вже хата загориться, пожежна машина не приїде, поки не закінчиться обстріл. А він може тривати пів години, годину, дві. За цей час від хати залишиться попелище. Тому багато знайомих Сергія теж мають вогнегасники і запаси води.
— А по вулицях у нас є домовленість: якщо в когось із сусідів палає будинок — біжимо гасити, — каже він.
Одна з найбільших проблем у тому, що до загрози не підготуєшся — оповіщень про мінометні, артилерійські обстріли немає.
— Приміром, стоїш на городі, чуєш вихід. Одразу падаєш на землю, бо буде десь прихід. Буквально за секунди-дві починається свист. Лежиш рахуєш. 30 секунд, значить міна полетіла на 4–5 км. Підводишся і займаєшся своїм далі. Якщо б’є артилерія, то виходів можна і не почути, уже тільки приходи. Особливо коли та гаубиця стоїть десь за 20 км. Або як ракета летіла в центр міста. Вибухнула за 70 м від супермаркету, повного людей. Ніхто про це не попереджає. Зайшли літаки або гелікоптер, випустили боєкомплект – свист люди чують, а реагувати не встигають. Летить, куди прийдеться. Одна ракета залетіла в магазин. Пробила дах, стелю, вибухнула вже всередині. Продавчиня дивом живою лишилась – стояла між вибухом і єдиною посеред магазину колоною. Випробовувати долю в людей немає бажання, тож багато хто поїхав, — визнає Сергій.
Працівників парку, кому дозволяла посада, він перевів на дистанційну роботу ще минулого року. Частину довелося відправити на простій.
— Нещодавно мусив виїхати наш орнітолог. Він жив узагалі за 200 м від кордону. Їх двічі дуже сильно накривали з АГС. Дім побитий, усе, що на городі посадили, знищено. Тому взяли своїх котів і поїхали.
Будинок співробітника парку після обстрілу
Інфраструктура самого нацпарку за цей час дуже постраждала, як і довколишні ліси. Техніку, що належить парку, довелося ховати по гаражах людей. Для автівок у парку є вісім боксів поруч. Одне влучання — і все згорить. Тому тримати її біля адмінбудівлі небезпечно.
— Зараз таке враження складається, що росіяни обстрілюють без жодної логіки. Не розумієш, ні куди воно летить, ні навіщо, — каже Сергій.
Приміром, недавній авіаудар по базі відпочинку “Деснянка” на території нацпарку.
— Але по чому вони били, коли там ні військових, ні СБУ, ні поліції? По чотирьох працівниках нацпарку? А проте, ударили, влучили, зруйнували.
Протягом трьох днів Сергій зі співробітниками вивозили вціліле майно. Пригнали техніку нацпарку, в яку можна було завантажити холодильники, ліжка. На четверту ніч на базу приїхав ночувати інспектор. Але в останній момент Сергій все ж відправив його додому.
— Кажу: ночуй біля родини, а зранку заскочиш, подивишся, — розповідає він. — Усе одно вже нема що охороняти.
На ранок дзвінок від інспектора: “Сергію Володимировичу, посеред двору 4-метрова вирва”.
База відпочинку «Деснянка»
— І от питання, навіщо вони вдарили? База ж зруйнована. Якщо вони помітили якусь метушню, то бачили, що там цивільна техніка, цивільні люди розбирають завали. І це ж щось серйозне розірвалося, бо від мін – метрові вирви, а ця велика.
За тиждень росіяни знову обстріляли околиці бази з «Градів». Але обстріли — це тільки частина тієї реальності, в якій доводиться жити місцевим.
— Дуже сильно дістається селу Нововасилівка. Там зруйнували міст, який з’єднував їх з Україною. Поставили понтон, то росіяни по ньому знову вдарили. Коли була спека, хати ледь не погоріли. Бо поле загорілося, вітер погнав пожежу на село. Будинки оборювали тракторами.
Уже тричі росіяни підпалювали ліс з боку Старої Гути.
— Думаємо, вони сподівалися, що хтось поїде гасити, а вогнеборців супроводжуватимуть військові і сапери. І дуже велика ймовірність, що там чекала на всіх засідка. Коли вони зрозуміли, що ми не реагуватимемо на перший підпал, загорілося ще у двох місцях. Ми знову не виїжджали, бо там була реальна небезпека, — пояснює Сергій.
За пожежею співробітники нацпарку могли тільки спостерігати. За 10 днів вигоріли великі площі лісу, а вогонь погаснув сам тільки, коли уперся в мережу мінералізованих смуг.
Останній випадок, який, каже Сергій Кубраков, узагалі важко зрозуміти — це розстріляні лісники. У червні російська ДРГ убила шістьох працівників Свеського лісового господарства, які їхали на УАЗі лісовою дорогою за 7 км від кордону.
— Мабуть, полювали на військових, а влучили в лісівників, добили їх з кулеметів-автоматів. Але на цьому не зупинилися — замінували тіла. Коли вони це робили, то ж бачили, що це лісівники… Навіщо? Де тут логіка? Це душевнохворі. Іншого пояснення в мене немає.
Це сталося на дорозі із Середини-Буди до Старої Гути, якою Сергій їздить через день. Того дня теж збирався, але щось зупинило.
— Багато до чого звикаєш, — зізнається він. — Колись ми чули вибух за 10 км, боялись, тікали по підвалах, хто куди міг, а зараз на таке ніхто не реагує.
Сергій продовжує займатися парком, бо цю роботу ніхто не відміняв, попри всі ризики.
Ще одна константа — це, власне, його город. Минулої осені він завантажив автомобільний причеп картоплею, яблуками і відвіз родині на Франківщину. Їм вистачило на всю зиму.
— По-перше, не хочеться, щоб земля перетворилася на луку, бо потім доведеться її 2–3 роки розробляти. По-друге, у мене ж буде насіннева картопля. Закінчиться війна, повернеться дружина з дітьми, і чим його садити? Купляти чи бігати по світу “дайте нам картоплю, щоб посадити”? — сміється Сергій. — Та й взагалі, надіюсь, що на зиму зможу повернути сім’ю.
Попівка — Велика Писарівка
У чужу стареньку хату вони приїхали з двома собаками, трьома котами, качкою, куркою і коровою Сарою. Знайомі сміялись: “Та продайте вже ту корову”.
— А як її можна продати? — каже Таня. — Вона ж як член родини. Наша годувальниця. Ми платимо за хату, за газ, живемо молоком. Я роблю сир і сметану, в мене їх забирають гуртом на Харків. Усю війну так було.
У селищі Велика Писарівка родина облаштувалась у квітні. Саме тоді Тетяна з чоловіком, мамою і десятирічною донькою залишили свій будинок у Попівці, щоб бути трохи подалі від кордону з Росією. Від’їхали від домівки не так далеко — приблизно на 10 км. Але все одно довго не наважувались. Зробили це насамперед заради дитини.
— Донька геть зблідла, така млява стала. Бо ж кожен день, кожну ніч у нас стрілянина. То далеко падає, то недалеко, а вже почало і шибки вибивати. Півроку вдягнутими спали, а в цьому році взагалі перестали спати. Весь час на торбах. Ледь що гуде, треба кудись бігти. Ніякого життя.
Якщо подивитися правді у вічі, то в режимі “ніякого життя” вони існували від самого початку повномасштабного вторгнення. Точніше з усіх сил намагалися вберегти рештки свого колись нормального життя. Навіть старший син, що зараз служить, не міг вмовити їх виїхати. “У Лугівці ще гірше. У нас он дах над головою є”, — відказувала йому Таня. І додавала: “А купола ніде нема”.
— Це ж своя домівка. Ми з чоловіком усе перебудували, у нас усе новеньке, усі зручності, як у місті. Шкода було кидати. До того ж ми бачили, як ті, що поїхали, витративши останні копійки, поверталися, — каже вона.
З вікна будинку Тані в Попівці видно сусіднє російське село Сподарюшино. До цього пейзажу вона звикла. Аж поки вночі 24 лютого 2022-го в те вікно не побачила “страшні дуляки танків”.
— Ти думаєш, чи їхатиме той танк далі, чи прямо зараз знесе. Тоді наші хлопці нарахували, здається, 800 одиниць техніки, і вся вона перла через село на Охтирку, — пригадує Таня.
А потім так само назад гнали розбиті машини. Тоді все трусилося, а вони ховалися у підвалі. На початку березня минулого року їхнє подвір’я і дім зазнали перших травм.
— Вибухові хвилі страшні, — каже Таня.
Пригадує, як побачила в небі дивну пташку. Наближаючись до землі, вона набирала обрисів “дебелої палки” на парашуті, яка приземлилась в болото. Таня видихнула: “Ну і добре”. Цієї миті “пташка” вибухнула, в небо здійнявся гриб. Жінку підкинуло у дворі. Дах підняло і поставило назад. Під ним усе потріскало, багети зажувало, двері вирвало. Сарай розвалився. І все це сталося за секунду. Тільки чує, як чоловік з хати кричить: “Ти жива?”
— Після того ми ще рік держалися. Думали: по селу іноді влучає, коли мінометні обстріли, літаки туди-сюди літають, гепає сильно, все гуде і дрижить. Але ж основні бої йдуть далі. Безпосередньо нас не чіпають. А це ж весна. Ми живемо своїм – садимо городи.
І городи тоді перемогли. Родина мала 3 га землі. Сіяли хліб, картоплю, держали двох корів. Вони і справді трималися стійко. Дочекалися, коли від російський військ звільнять Сумщину, пережили два місяці без світла. Електрики з району боялися до них приїжджати, оскільки дорогу постійно обстрілювали. Вихід знайшов місцевий електрик.
— Підключив нас якось, навіть інтернет з’явився. І наші вчителі намагались проводити уроки. Пам’ятник йому треба ставити, — каже Таня.
А потім згадує місцеву жінку, яка сідала у свою «ниву» і їхала за хлібом, коли всім іншим було страшно.
— Їй теж треба пам’ятник ставити, — сміється вона. — Та у нас чи не кожний заслуговує на нього.
Увесь цей час, як зізнається Таня, вони тільки тим і спасалися, що роботою. Якби не клопоти по господарству, то втратили б розум. Хоча останні нерви можна було втратити і за роботою.
— Полеш на городі, а над тобою зависає російський дрон. Оглядаєшся, страшно, але полеш далі. Ті дрони над нами постійно літали. У двір заглядали. Росіяни, мабуть, нас в лиця всіх знають. І кожен камінчик у кожному дворі вивчили.
А потім вони почали чіпляти до них вибухівку.
— Минулим літом я пасла корів. Бачу, дрони летять і щось несуть. Тут і гепати почало. Мені рідні передзвонюють: “Де ти є? Падай у канаву!” А яка там канава серед лук? Сіла під кущем і сиджу. Ось тоді у людей почали здавати нерви. Продавали корів.
З початку цього року витримувати обстріли стало важче.
— Почало падати і поруч з будинками, і на будинки. Знайомий повів випасати корів, а росіяни з танка стрільнули по його хаті. Ми те бачили. Будинок горить. Усім селом позбігалися гасити, — розповідає Таня. — Проте наша хата скраю, то вона ще ціла була.
Але цієї весни росіяни забрали в Тані останню соломинку — город.
— Його ж треба було садити. А там ніхто не дав би. Навіть те, що з осені посіяли, то ми вже не зможемо змолотити. Городи всі перебиті — вирва за вирвою по 4–5 метрів. Росіяни спеціально цілять по них, аби заподіяти людям шкоду, — пояснює вона.
Так само росіяни розбомбили місцеве господарство. Навесні минулого року ті ще примудрилися трохи засіяти свої поля. Але, зрештою, восени зібрати врожай не вдалося. Соняхи і кукурудза так і стоять чорні.
Таніна хата скраю ще дивом трималась. Але тепер уже ні. “У ваш будинок прилетіло”. Цю новину Таня отримала від сусідів кілька тижнів тому. Тільки за день до того вона бачила його цілим, а тепер роздивлялась вибиту стіну і зруйновані вибухом кімнати разом з начинням. Хоч вони й виїхали з Попівки, та регулярно навідувалися — перевіряли дім і провідували 85-річного батька Тетяни, який залишився в селі.
І от вони з чоловіком намагалися знайти в руїнах власної оселі щось уціліле. Поруч гупало. Таня часом вибігала на город, щоб зорієнтуватися, куди падає. А бачила дим і куряву, аж поки не помітила дрон над подвір’ям.
— По нас почали гатити з мінометів. Ми тільки встигли вскочити в підвал. Воно кругом нас по тих самих вирвах б’є. Чоловік каже: “Ну все, прощаємось”. Цегла розлітається, дерева вириває з коренем, усе це десь над нами лопоче. Чоловік нарахував 16 прильотів. А тоді все затихло. Боже, ми як вилізли… Це не передати словами. Все осколками перешито. У нас були такі залізні добротні ворота. Усе начисто зрешетили. Дах – як сито, усе світиться. І вони ж прекрасно знають, що роблять. Бачили з дрона, що ми просто заїхали трактором по речі. Не сліпі ж.
Таких розбитих хат по селу вже багато. А в тих, що вцілілі, попри все живуть люди.
— Ми по селах сидимо до останнього, бо кому ми потрібні? — каже Таня.
Часу і сил на те, щоб оплакувати будинок, у неї немає.
У Великій Писарівці вона влаштувалася продавчинею в магазин. Та й куди ж без городу.
— Труд ми з собою привезли. Дураків робота любить, — усміхається вона. — Ми надіємось на свої руки. Є руки – значить трудись.
А головне для Тані — донька.
— Вона ж рік як у тюрмі жила. Через обстріли нікуди не можна вийти. Майже цілий день проводила в коридорі. Весь час як прив’язана. А тут, у Великій Писарівці, хоч діти є, майданчик. То вона ожила, щоки порожевіли.
Можливо, родині вдасться виїхати в спокійніше місце, де донька змогла б ходити в школу. Таня про це мріє: бо що то за навчання — 15 хвилин по вайберу і так упродовж вже майже двох років?
А наразі родина залишається у Великій Писарівці, яку так само обстрілюють чи не щодня. Звідси з травня вже було організовано кілька евакуаційних автобусів.
— Якийсь відсоток людей виїхали. Є такі, що виїжджають трохи вглиб у межах області на час щільних обстрілів, — розповідає Наталія. — А так більшість залишаються. Уже знаємо: якщо це мінометний обстріл і ми почули приліт, то росіяни по тому місцю ще битимуть. Тож люди навіть з городів не тікають, продовжують свої справи. На жаль, це так. Магазини працюють, установи теж. Тільки коли ось, наприклад, був похорон, стало справді страшно. Що як почнуть гатити, а діватися нікуди. Страшно, коли з дитиною виходиш у магазин і десь навіть далеко починає гепати.
Наталія з сином перебралися до Великої Писарівки із сусідньої Лугівки ще минулої весни. Тоді щодня бачили російські танки, які виїжджали обстрілювати Охтирку. А російські літаки літали так низько, що можна було розгледіти обличчя пілотів.
— У підвал ми спустились, мабуть, тільки два рази. У перший же день повномасштабного вторгнення захворів син. І перебування в сирому холодному приміщенні могло тільки все погіршити. До того ж коли двері з підвалу майже виносило ударною хвилею через «Гради», ми зрозуміли, що немає ніякого сенсу туди спускатися. Хоча лопату, щоб відкопуватися зсередини, поставили, — пригадує Наталія.
19 березня 2022-го, коли за 15 м від їхнього вікна впала «градина», приїхав майбутній чоловік Наталії і забрав її із сином на 6 км далі. Саме вчасно, бо наступного дня багато хат у селі було зруйновано.
Рік вони обживалися на новому місці. Син пішов до першого класу.
— Наша вчителька живе на такому краю селища, що її обстрілювали дуже часто. Прилітало кілька разів, побило вікна. І при цьому всьому вона продовжувала заняття. І коли були блекаути, ми якось підлаштовувались, діти вчилися, — розповідає Наталія. — А коли у травні почалася активна фаза, то в нас із 15 дітей у класі в селищі залишилося семеро.
Через обстріли тут пошкоджені приватні будинки, городи, господарства, об’єкти енергетичної інфраструктури. Уже кілька разів снаряди розривалися біля школи. Осколки знаходять на дитячих майданчиках.
— На психіку це, звісно, впливає, — зізнається Наталія. — Але дивним чином. Коли гепає, то навіть легше стає, що дочекався. Бо як тиша, то постійна напруга. І коли нарешті чуєш прильоти, то розслабляєшся. Ось сьогодні теж обстрілювали. Але в нас багато хто каже: “Як я все покину? У мене тут будинок, господарство, городи, все зроблено. Куди тікати і з чим? Я сама така”.
Братениця
Олена мала їхати на роботу в сусідню Велику Писарівку, де вона веде хор у музичній школі. Обстріл чи то закінчився, чи ні. Сіла в машину. Спочатку дорогою читала «Отче наш». Потім почала співати. Далі пригадала інші молитви. І вже на під’їзді до Писарівки, коли усвідомила, що ціла, подумала: “О, знаю, з чого почнемо новий навчальний рік. Вчитимемося співати «Отче наш”.
Олена Лазарашвілі
Їхала полем. Бо іншої дороги тепер немає. Та, що була, розбита, міст підірваний.
— А полем, ви розумієте, якщо дощ, то все, ми в абсолютно безпомічному стані. Бо село фактично відрізане, — каже Олена Лазарашвілі.
Вона з чоловіком Андрієм живе в Братениці. Тримають чимале господарство: дві корови, свиня народила поросят — п’ятеро вдалося продати, а ще п’ятеро роститимуть. Але це не так просто, коли за 500 м від хати ворожі городи.
— Зараз вам покажу кордон з Росією, — каже вона.
Ми розмовляємо з Оленою по вайберу. Вона направляє камеру в бік Росії і коментує.
— Оно бачите ті дерева? То вже рускіє бєрьозкі.
Олена — вчителька початкової школи. Цього навчального року в неї були три першокласники. Тож весь минулий вересень і жовтень вона сідала на мопед і під обстрілами і прильотами, поки дозволяли погодні умови, їздила до кожної дитини додому, щоб навчити писати.
— Потім уже ми перейшли на дистанційне навчання. І це було нестерпно, бо ж це перший клас! Але вони в мене такими хакерами стали, — Олена не приховує гордості. — Навчилися ділитися екраном, виконували інтерактивні завдання просто під час онлайн-зв’язку.
У них з чоловіком, який працює кочегаром, двоє синів. При згадці про них в Олени мокріють очі. Старшого, 14-річного Владислава, вона не бачила вже рік, відтоді як він разом зі своєю тренеркою з біатлону Тетяною Рудь та іншими хлопцями та дівчатами – спортсменами – поїхав у Словенію.
— Федерація біатлону домовилася зі словенською гірськолижною базою, що вони там тренуватимуться, — пояснює Олена. — Дякувати тренерці, що вона не побоялась і вивезла їх. І ми знали, що хоча б один син у безпеці. Але не готові ми були до такого морально. І він плакав. Це ж не 18 років, коли дитина вже прагне вилетіти з гнізда. Я сказала йому: “Синку, я прийму будь-яке твоє рішення. Але я за те, щоб ти їхав”.
Він поїхав. А цього року став чемпіоном України серед юніорів у своїй віковій категорії. Його молодший брат Дмитро два місяці тому теж розпочав навчання з того ж виду спорту. Тепер брати разом, так легше далеко від дому. А Олена з чоловіком у Братениці самі.
Олена з молодшим сином Дмитром
— Батькам треба мати велику силу, щоб так відпустити дітей. Бо насправді їх хочеться пригорнути і тримати біля себе, — зізнається вона.
Тепер вони щодня спілкуються по вайберу.
– Мамо, привіт, сьогодні стріляли? — Так. — А де? А куди? А сильно? Ой жаль, я не чув, — переповідає свої розмови з синами Олена і сміється.
Інтенсивні обстріли були на початку повномасштабного вторгнення. Потім, коли росіян витіснили із Сумщини, як каже Олена, затихло — стріляли десь раз на тиждень. А з травня – щодня.
— Хоч наше село і трохи в стороні, але піднімаєш голову і тільки бачиш: о, снаряд летить. Стоїш і думаєш: куди впаде, туди впади. Ступор і спокій. Ну а що? Якщо душу від тіла відділити, стати і збоку подивитися на себе, то можна подумати, що ми тут всі трохи під наркотиками. Бо жодна нормальна людина не витримала б у таких умовах. У нас, до речі, живуть переселенці з Маріуполя. Вони кажуть, що якщо порівняти з Маріуполем, то в нас квіточки. Бо найстрашніше не тоді, коли стріляють, а коли виходиш з хати, а навколо все у вогні.
Олена раптом перемикається, усміхаючись:
— Є в мене цікава історія.
— Поїхала я недавно у Велику Писарівку в перукарню. Цілий рік же не стриглася. Сиджу в салоні краси. Половина голови пофарбована. Ну і починається обстріл. Нас там загалом дівчат 11 зібралося. Всі спокійні, ніхто нікуди не смикається. Я розмірковую: вони ж, мабуть, по звуках орієнтуються, якби було небезпечно, то вже кудись бігли б. А вони не реагують, ніби нічого не відбувається. Тут раптом усе задрижало, скло посипалося — приліт десь за 50 або 100 м від нас. Минають секунди, сиджу і думаю: ніби жива. Оце так з’їздила підстригтися.
Після сильного травневого обстрілу Братениця залишилася без світла — пошкодило лінії електропередач. Без світла живуть і інші села по кордону, приміром, Дмитрівка і Шевченкове. І так уже майже два місяці. Без спецтехніки ремонтні роботи неможливі. Двічі бригада намагалась наблизитися до пошкоджених стовпів, і двічі росіяни починали гатити по них.
— Звичайно, вони бачили, що це не танк, а просто вишка, яка під’їжджає під’єднати дроти. Їхні дрони тут постійно літають. Ми вже пів року сміємося: вони вже, мабуть, знають, скільки в мене свиней у сараї.
Тож поки що їхати в Братеницю енергетики бояться. А в Сумській ОВА “розробляють алгоритм дій” для відновлення електропостачання.
У Олени та її чоловіка є генератор, який вони купили ще у вересні. Бо світло пропадало майже після кожного обстрілу, а на додачу були планові відключення. Тоді як без електрики в господарстві ніяк. Взяли в кредит, потихеньку виплачували. З інтернетом теж пристосувалися.
— У нас стоїть антена, ми купили спеціальний перетворювач, до нього два дроти, які вставляють в автомобільний акумулятор. І поки він працює, то працює інтернет, — розповідає вона.
А от мобільного зв’язку немає. Щоб зловити одну рисочку, треба лізти на дерево. Генератор Олена з чоловіком вмикають тричі на день, аби набрати води і подоїти корів. Роботу треба виконувати швидко. Бо світло для них дороге задоволення. Навіть в економному режимі родина за тиждень витрачає 1200 грн на бензин. У червні вийшло 5 тис. грн. Це вся вчительська зарплата Олени.
— Може, в наших селах і немає світла, але ж точно є життя. Ми тут є, — каже вона. — Люди їздять на базар між обстрілами. Приїжджає молочар з Богодухівського району і забирає молоко. Причому приїжджає чітко за графіком, не дивлячись ні на що. Он буквально кілька днів тому: летять снаряди, свистять – а він о 6-й ранку вже в нас. Каже: “Здається, у вас щойно було дуже гучно. Я у Дмитрівці забирав молоко, то снаряд поруч упав, я навіть вибухову хвилю відчув”.
Підтримує життя тут магазин. Місцевий “пункт незламності” — не офіційний, а за покликом.
Магазин у Братениці — зв’язок зі світом для місцевих мешканців
— У нас усі ці села — і Братениця, і Дмитрівка, і Шевченкове — зав’язані на магазині. Завдяки ньому ми як одна родина, всі разом гуртуємось, — каже Олена. — Магазин наш зв’язок зі світом.
Ним опікується Михайло. Хазяйка магазину в Братениці евакуювалася до Німеччини. Ним ніхто не хотів займатися, а Михайло вирішив спробувати. Не злякало навіть те, що це нова для нього справа. Тим паче, продавчинею там працювала його теща.
— Подумав, і вона не без роботи сидить, і село буде жити з продуктами, — каже він. — Так у них найнеобхідніше є. На нашому крайку немає автобусів уже років 15, як не більше. Є в районі соціальний автобус. Він ходить на ті села, де є дорога. А про ці всі забули. У кого є машина, той хоча б виїжджає, хай і на власний ризик, а в кого немає, той ні.
Раз на тиждень він завозить продукти з Великої Писарівки. Але відсутність нормальної дороги і підірваний міст, звісно, сильно ускладнюють процес. Коли сухо, можна проїхати полем. Як задощить, то цей шлях відрізаний. Тоді треба робити гак на 60 км через Харківську область. Або доїжджати до мосту з боку Великої Писарівки, там вивантажувати товар, переносити через місток. А з іншого боку знову завантажувати все в іншу машину і везти далі. Так Михайло разом з дружиною і роблять.
Михайло з дружиною переносять товари для магазину через підірваний міст
— А ще ж обстріли. Можеш проїхати, можеш ні, як карта ляже, — каже він. — Нещодавно потрапив під обстріл. Машину осколками не побило, але захитало. Через дорогу за насадження впало, коли ми їхали полем, везли хліб. Бо ж ніхто не хоче сюди сунутися, всі бояться.
У Михайла своя філософія, чому він це робить:
— Усюди треба працювати. Якщо не будеш працювати, то й нічого не буде. Якщо будеш — щось буде. Я ніколи не зупиняюсь.
Минулого жовтня Михайло запустив ще одну точку в Дмитрівці. Там був місцевий магазин, але після чергового обстрілу в ньому повилітали вікна, тож господарі вирішили взимку його закривати. Михайло взяв магазин в оренду, зробив ремонт і відкрився.
— Суперактивна людина, — сміється Олена. — Дивлюсь, він вікна вставляє, думаю: “Ну взагалі з глузду з’їхав”. Який сенс? Туди ж прилітає частіше, ніж у Братеницю.
Магазин у Братениці працює на генераторі. Його надала селищна рада.
— Без нього я не міг би людям возити ні майонези, ні ковбаси. Але ж ви розумієте, що холодильники — це великий розхід палива. Та й все одно вони недостатньо тримають холод. Щось псується, доводиться викидати. А з паливом нам ніхто не допомагає, самі купуємо. І тут уже не йдеться про заробіток. Аби якось протриматися, щоб людей не покинути.
— Нам дуже потрібна електрика, — вкотре повторює Олена.
Вони зверталися в усі можливі інстанції, включно з урядовою гарячою лінією. І поки що ніяких зрушень. Зараз збирають підписи від жителів сіл і планують похід на Суми.
Тут примудряються працювати не тільки магазин, а й фермерські господарства.
— На цьом полі сіємо, на том падає. Хлопці тікають. А як тихо стає, то знову виїжджають, — розповідає місцевий фермер Володимир Бокань. — У минулому році 16 прильотів було на одне поле в 40 га. То ми вирви позакидали і засіяли в той же день. Так і працюємо. Зараз вже отсіялись. Тепер ждем урожая. Чи дадуть нам його зібрати, чи ні, не знаю. Бо останнім часом дуже погано стало. Гупає і гупає. Вже з десяток прильотів у нас було. Але що робити? Нам же тут жити.
У Братениці його господарство обробляє до тисячі гектарів. Засіяли соєю, кукурудзою, соняшником, навіть квасолі трохи посадили. Але одне поле довелося такі і залишити порожнім через обстріли.
Тим часом військові закликають мешканців прикордонних сіл евакуюватися.
— Ви розглядаєте такий варіант? — питаю в Олени.
— Ну, назбираємо ми тисячу доларів, ну, розпродамо тут усе. А як не вийде десь там, то куди повертатися? До розбитого корита? Та й ви ж розумієте, що неможливо на чужині провести багато часу. Якщо ти вдома, ти звик, що тобі треба сходити на город, вийти на навчання, подоїти корову, прибратися. А тепер уявіть, вас евакуювали. Нехай і хата гарна, але людина починає втрачати глузд, бо вона не при ділі. Їй нічим зайняти руки і мозок. І це ще гірше, бо глобально немає на що відволіктися від поганих думок. Ми тут щасливі люди, просто тому що намагаємось не заморочуватися. Прокинулися, слава Богу. Значить, треба далі жити.
