Агенство острых новостей НОЖ Ведущее информационное агенство, мы публикуем самые важные и актуальные новости общественной, политической и экономической жизни Украины и мира
Связанные статьи
Наталя Гаєцька, керівниця ініціативи «Маріуполь сортує», активістка платформи Zero Waste Alliance Ukraine:
Обстріли були майже безперервні, і чим далі, тим інтенсивніші. Ми, прості люди, не розуміємо, чим відрізняються між собою літаки й безпілотники, але ми вже знали, що ось воно летить – тож зараз почуємо бомби або ракети. Вони падали по всьому місту – і ми розуміли, що обстріли стають ближчими. Було потрапляння в сусідній будинок, але не бомби, бо якщо бомби – то там шансів немає.
Один день була відносна тиша, коли Путін «домовлявся» з нашим президентом. Я не пам’ятаю, яке це було число. Ми надворі готували їжу. Це був єдиний день, коли нас не обстрілювали – ми просто готували, не бігали у підвал, не нахилялися. Якщо вночі була невеличка перерва між обстрілами – ця тиша була настільки незвична, що через неї було не по собі. Тиша була ще більш тривожна, бо ми розуміли, що тиша – це підготовка до наступного етапу.
Сирени вже не мали сенсу. Інтенсивність обстрілів така, що служби просто не встигнуть повідомити про них. Сповіщення не мали сенсу, бо треба було б постійно сповіщати.
Ми харчувалися тим, що лишилося у квартирах із початку війни. Ми з моїми батьками переїхали зі Східного мікрорайону, який почали обстрілювати першим. Він перший утратив усі блага цивілізації. Я дивом знайшла таксиста, який був достатньо безбашеним, щоб погодитися приїхати, вивезти нас звідти. Ми завантажили в машину моїх чотирьох собак, літню маму. Мій батько на той час лежав у лікарні після операції. Цей таксист іще підхопив мого батька – і ми змогли виїхати в інший район. Мені подзвонила моя колега, яка ще до війни поїхала у відпустку з чоловіком і не встигла повернутися. Вона сказала: їдьте на мою квартиру. Якби не це, ми не вибралися б, бо зі Східного потім вибратися з таким вантажем було вже нереально.
Дерев’яне місто майже оточене
Ми готували їжу на вогні. 2 березня нам сказали: газ перебили, його вже не буде, тому шукайте дрова. Я щодня ходила збирала хворост, чоловіки з під’їзду носили щось важче, наприклад, піддони, меблі – все, що могло горіти, навіть ті меблі, що з ДСП, тобто які небажано палити, усе одно йшло в хід. Коли я ходила шукати зв’язок, то бачила, що все місто готує надворі під під’їздами.
Ми думали про те, щоб поїхати, кожного дня. Але ми такі законослухняні громадяни, що чекали на офіційне повідомлення. У Маріуполі я підходила до поліції, яка тоді ще стояла там, і запитувала про коридор. Мені казали: «Щойно його дадуть, ми по всьому місту будемо це сповіщати». Я питала: «Як? Якщо я сиджу в підвалі, то як я зможу це почути?» Відповідь була: «Ми будемо їздити всіма вулицями міста і сповіщати». На жаль, цього так і не сталося жодного разу, ніхто нічого не сповіщав. У Маріуполі немає ніякого зв’язку, ні електрики, ні мобільного зв’язку, про інтернет я взагалі мовчу.
Тож ми просто здогадалися, що треба їхати. Самі обставини нас підштовхували, бо ці бомби падали майже на голову. Просто якщо бомба впала десь далеко, а в мене дрижить скло, всі шухляди зі столу висмикуються і двері відчиняються, то ми уявляли: якщо вона впаде близько, то вже не важливо, чи ти у підвалі, чи у квартирі – однаково настане кінець. Це нас виштовхувало, але як виїхати – ми не знали. Дізнавалися всіма можливими способами.
Наприклад, були люди, які їздили по якісь харчі. Або працювали в якійсь службі, наприклад, у нас був знайомий комунальник, хоча взагалі мало які комунальні служби працювали. Цей знайомий приїжджав і розказував якісь новини. Новини міг дізнаватися той, хто мав бензиновий генератор, – до нього підключаєшся, можеш зарядити телефон, кудись подзвонити (інтернет узагалі був недоступний). І отак щось довідувались. Хоча й ці люди не знали, чи є той коридор, чи ні.
Ми чекали на сповіщення, а потім просто відчули, що треба їхати. Просто побачили, що дедалі більше машин їдуть по вулицях, і ми зрозуміли: або ці машини щось знають, або їдуть на свій страх і ризик. І ми вирішили теж їхати. Але як їхати? У мене немає авто, а без авто ви просто приречені. Може, зараз і пропустять ці автобуси, я не знаю, але без авто практично неможливо вибратися з Маріуполя. Нам пощастило, ми знайшли дві машини, які погодилися взяти мене, чотирьох моїх собак і літніх батьків.
Ми виїхали з Маріуполя 17 березня пізнього ранку. Просувалися в бік Запоріжжя через Бердянськ – рухалися в колоні, так, як усі, тому що їхати окремо від інших було небезпечно. Ми рушили швидко, але потім на нашому шляху були постійні російські блокпости, перед ними довгі черги, й у них ми простоювали дуже багато часу.
Нас попереджали, що дорога буде довга, але ми навіть не уявляли, наскільки. Але проблема не в тому, що вона довга, а в тому, що в дорозі закінчується паливо, а взяти його нема де. Ми не одразу здогадались, що коли стаєш, треба вимикати машину. Але навіть якщо вимикаєш, то через 5 хвилин все одно треба смикнутись. Так бензин дуже швидко спалюється. Тож була небезпека, що бензин закінчиться посеред дороги, а заправки порожні абсолютно всі до самого Запоріжжя. Нам порадили: виходьте з машини з порожньою пляшкою, і люди здогадаються, що вам потрібен бензин, – може, хтось поділиться.
Коли стемніло і вже нічого не було видно, ми трішечки не туди заїхали, нас зупинили на блокпосту кадировці, бо вже настала комендантська година. Що було робити? Стояти серед дороги? Багато хто стояв, ночували в машинах, дуже змерзли, була мінусова температура, а палити в машині – не варіант, адже паливо – для того, щоб рухатись. Ми шукали, куди можна заїхати переночувати, але в дорозі дуже швидко розряджаються всі гаджети, бо постійно шукають зв’язок і розряджаються. Ми шукали – вимикали, шукали – вимикали.
Чому неправильно називати кадировців чеченцями? Питання-відповідь з Олегом Покальчуком
У результаті моя колега у Львові теж шукала для нас варіанти по інтернету і мобільному зв’язку і згодом повідомила: їдьте в таке-то село за кілька кілометрів, голова сказав, що вас приймуть, у них комендантська година починається пізніше. Ми звернули, доїхали до села, голова дав нам прихисток у медпункті на стільцях і столах. У нас у машині стояла пляшка, за ніч вона перетворилась на лід і потім не розтанула до самого Запоріжжя.
Я сказала б світу: ви боїтеся Третьої світової, а вона вже почалась. Тому що Україна – це серце Європи. Серце Європи роздирають зараз на шматки. Світ дивиться й каже: «Ми вам співчуваємо». Дуже добре, що ви нам співчуваєте, але нас треба просто видирати з цього руського світу, бо коли він роздушить нас, він прийде по вас. І якщо їм віддати Україну, вони розтопчуть усе, що йде далі за Україною, і скажуть, що їм мало. Руському світу завжди буде мало. Їх треба дуже рішуче зупиняти.
Я не вперше переселенка. Уперше я була переселенка у 2015 році, переїхала з Авдіївки на Західну Україну, але потім повернулася в Маріуполь, тому що там стало спокійно. І тому що там жили мої батьки, які не хотіли переїжджати. І ми сподівалися, що до такого жаху не дійде.
Мої батьки все життя поважали Росію, бо моя мати народилася в Росії. У нас пенсіонери завжди були більш відкриті на російську пропаганду. Мої батьки у 84 роки повністю змінили свій світогляд, бо вони побачили оце все. Мій батько пережив Голодомор. Горобці, ворони, колоски – це все він пережив маленьким хлопчиком. Я боялася, що він знову переживе Голодомор наприкінці свого життя. Це геноцид, якого не було з часів Другої світової.
Я розумію, що деякі країни не хочуть сваритися з Росією – повірте, ви вже посварилися. Бо вся маячня, яку вони кажуть, – потім вони її й роблять, і роблять навіть те, чого не кажуть. Просто рятуйте нас, бо себе ви потім від них не врятуєте.
Підписуйтесь на наш Tелеграм канал
Анастасія Гречкіна, 22 роки, проєктна менеджерка платформи «ТЮ!»:
Щоб виїхати з міста, ми ловили автостоп, бо не мали іншого виходу. Не було ні автобусів, ні якоїсь іншої організованої евакуації, нічого. Ми взагалі не знали, чи вдасться покинути місто – діяли, просто виходячи з дуже сильного бажання вижити. Коли один чоловік запропонував узяти нас у свою машину, ми навіть не спитали, куди він їде, це не мало значення. Єдино важливе було – вийти з пекла.
Найважчими були дні перед виїздом, день у день ставало дедалі гірше. Не було електрики, опалення, газу, інтернету, мобільного зв’язку, води. Магазини були розграбовані, згорілі, не було де знайти їжу. Ті продукти, що лишалися в нас на початок війни, ми намагались розподілити на якнайбільше днів. На початку війни наш район був відносно спокійний, росіяни стали його бомбардувати одним з останніх. Але в останні три дні був просто жах. Ми не могли вийти, навіть щоб приготувати надворі на вогні їжу, що вже казати про те, щоб іти до свердловини з водою за два кілометри від нас. Хоча ми були ще щасливчики, що ця свердловина була так близько, багатьом людям доводилося йти до неї здалека. Кілька разів вибухи були зовсім близько, ми кричали одне одному «лягай!», прикриваючи голови від ракет. Коли обстріли й бомбардування припинялися на годину-дві, ми могли поспати, але щоночі прокидалися від звуку літаків, які наближалися, чи звуку вибухів, а вранці бачили, що якийсь із сусідніх будинків зруйнований. Нам лишалося тільки сподіватися на те, що наша квартира не буде наступною.
У нас не було жодного укриття поблизу, і ми ховалися у квартирі моєї мами на першому поверсі п’ятиповерхового будинку. Це було єдине місце для сховку, ми були там весь час, хоч і там було небезпечно. Ми зачинили вікно в кімнаті і перед ліжком поставили інші меблі, щоб вони захищали нас від осколків. Та коли вибухи надворі були вже занадто гучні, ми сиділи всі разом у коридорі, бо там немає вікон і це бодай трохи безпечніше.
З того, що я знаю, більш-менш безпечно виїхати з міста можна було поїздом тільки в перші дні війни. Ми з моєю сім’єю надіялися, що все це скоро закінчиться, ми зовсім не чекали, що Маріуполь будуть знищувати, тож ми не йшли на той поїзд. У ті перші дні в нас іще був інтернет, електрика, вода, магазини ще працювали, тож усе це ще не здавалося таким жахливим. Пізніше, коли вже не працювали комунікації, не було інтернету і ситуація ставала дедалі гіршою, ми вже не знали, чи можна покинути місто. Поїзди вже не ходили, автобусів не було, а машини в нас немає. Ми тільки чекали, надіючись на те, що буде евакуація, але вона так ніколи й не настала. Люди не їхали, бо не знали, чи по дорозі вони не загинуть під бомбами, чи їх не вб’ють росіяни. Ми лишалися доти, доки ризик загинути на місці не став рівним ризику загинути по дорозі.
“Їхали напролом. Пощастить, не пощастить”, – евакуація з Маріуполя очима місцевих жителів
Не було зв’язку, виходити надвір було небезпечно, тож ми не могли знати, хто з наших друзів і родичів лишається в місті, а хто – ні. Тепер я знаю, що дехто з них досі лишається там і з ними немає зв’язку. Мені лишається тільки надіятися на те, що вони живі, хоча ситуація тепер іще гірша, ніж була. Я думаю про них кожного дня, намагаюся знайти їхні прізвища у списках евакуйованих, але не знаходжу.
Найжахливіша річ, яку я досвідчила за ці дні, – звук літаків. Ти не маєш куди втекти, де сховатись. Бомба руйнує всю будівлю відразу. І, чуючи цей звук, я почувалася маленькою та безпомічною, в абсолютному відчаї. Я дуже хочу, щоб НАТО захистило Україну від цього, я не хотіла б, щоб хтось іще зазнав того, чого зазнали ми. Я думаю, що кожна країна повинна докласти максимум зусиль, щоб допомогти Україні порятуватись. Зараз наша країна – щит Європи, і якщо нас ніхто зараз не захистить від Росії, то все це пошириться далі. Я дуже не хотіла б, щоб так сталось.
Підготовано у співпраці з Крістофом Ґюньо.
