Агенство острых новостей НОЖ Ведущее информационное агенство, мы публикуем самые важные и актуальные новости общественной, политической и экономической жизни Украины и мира
Связанные статьи
8 березня. День 13
Вранці прокидаємось від артобстрілів. Як завжди, ще немає шостої. Кілька вибухів пролунали досить близько, від струсу дрібні шматки штукатурки падають на підлогу. Хтось налякано вибігає з нашого тупика. Ми з І. лише сідаємо. Схоже, вчорашній день тиші був лише випадковістю чи збігом обставин. Усі сподівалися, що переговори нарешті скінчилися перемир’ям, але по звуках не скажеш. Це була скоріше якась оперативна пауза на відновлення боєкомплектів.
Кілька годин потужні прильоти в районі ринку «Застава». Згодом бій переміщається в бік «1000 дрібниць». У підвалі всі трохи розслабляються. Почалися розмови. Біля вхідних дверей якийсь чоловік розповідає мені, що вчора бачив, як п’ятеро з сусіднього будинку на сірій «шкоді» намагалися виїхати з міста, та повернулися — їх обстріляли по дорозі. Вочевидь, він розповідає мені про мене ж. Але до справжніх подій уже додалися вигадки про обстріл. Звичайна річ, історію треба обов’язково приправити жахіттями. Все, що тут розповідають, наполовину вигадки. Поступово бесіда перемикається на тему харчів, причому екзотичних. З І. в темряві снідаємо злиплими в один шматок холодними макаронами, а в голові стоять образи делікатесних сирів, які куштував колись в Амстердамі.
Відносне затишшя западає десь після 9-ї години. Виходимо назовні. Після повної темряви підвалу до денного світла треба кілька хвилин звикати. Таке враження, ніби зустрічна машина засліпила дальнім світлом. Сьогодні 8 березня. Джентльмени розтрощили квіткові кіоски та несуть крадені квіти, щоб зробити приємне своїм дамам. Ще вчора помітив, що квіткові лишилися цілими, але передбачав — 8 березня вони не переживуть. Так і сталося. Радимось, що будемо робити. Відряджаю чоловіка Н., щоб йшов у «Дзеркальний» і щось купив. Це єдиний вцілілий магазин на районі, а може — у місті. Кажуть, що хазяїн домовився з військовими і його охороняють від мародерів.
Я йду провідати діда на АС-2. Десь здалеку долинає канонада. Іноді над головою просвистить міна чи прошелестить снаряд. Така ситуація вже вважається безпечною. Йду дворами, уникаючи відкритих просторів і доріг. До Зелінського доходжу кущами. За спортмайданчиком інтернату палає двоповерховий будинок, біля нього пожежна машина. Яке диво! Вважав, що всі екстрені служби вже не працюють. Тим більше, гасити пожежу все одно нема чим.
Проходжу далі в бік проспекту – будинок, що стоїть «книжкою», має потрапляння у 9 поверх. Висотка тітки І. ціла, але прилетіло в хрущовку поруч. Тут було значно гарячіше, ніж у нас. Що західніше, то гірше, а мені треба рухатися ще далі, в бік лінії зіткнення. Перехрестя Миру-Зелінського – найнебезпечніше місце на моєму маршруті: відкрита велика площа добре прострілюється на кілька кілометрів.
Біля магазина «Швабра» влучання «градом». Зупиняюся, на перехресті нікого немає. Чекаю, щоб хтось перейшов цю площу, дізнаюся, чи прострілюється. Ніби ні. Швидко на той бік, під укриття будинку.
Далі в парк «біля літака». Парк пиляють на дрова, усюди горять багаття. За будинком дідуся газон увесь у слідах танкових гусениць. Звідси вели вогонь і сюди прилітало. На дорозі повно уламків і вирв. На щастя, будинок дідуся неушкоджений. Але вдома його немає. Знову в магазині? Питаю в сусідів – кажуть, його забрала до себе донька. Правильно зробили. У них там, у Кальміуському районі, спокійно. Може, і нам туди зібратися? Холодильник і шафи порожні, їжу забрали зі собою. Тобто збиралися не в паніці, планували. Забираю дві каністри з водою. У нас якраз майже пусто. Швидко додому.
Вирішую трохи звернути з маршруту, у двір С.К., може, зустріну. Пощастило – він порається біля вогню. Дуже раді зустрічі, розпитуємо, хто що чув, кого бачив. Друг С.К. має радіо, на останньому поверсі трохи ловить українські станції. Переказує, що переговори йдуть, але результатів немає, російська армія вимотана боями, резервів вистачить на кілька тижнів. З новинами біжу додому. Чоловік Н. ще не повернувся з магазину. Вона панікує. Йду в «Дзеркальний», черга величезна. Зрозуміло, що не на одну годину. Продивляюся — його немає. Але є ще черга всередині. Пройти туди подивитись неможливо, натовп не пустить. Думаю, що він вже там, бо минуло години три, як він пішов. За рогом тіло, накрите ковдрою. Дивитися обличчя не наважився – та й бачу, що не той одяг. Не він. Йду назад, треба чекати.
Тим часом слід щось приготувати. Н. з дитиною лишається в підвалі, ми з І. йдемо до квартири.
Іноді щось прилітає, періодично забігаємо в коридор. Під час вибухів кіт ховається під ванну. Ти ба, який розумний. Я б і сам туди заліз, але не вміщаюся.
Програма мінімум – щось зварити на обід та закип’ятити чайник. Повного вистачає, щоб залити три термоси та дві кружки. Вперше за цей час п’ємо каву. Який кайф. Нехай зварена не в турці, не виважена в пропорціях на вагах, а просто залита окропом у брудній чашці. Усе одно кайф.
Щоб приготувати основну страву, потрібно знайти дрова. Пилку та сокиру давно переправив на гараж. З викруткою та ножем йду в магазин «Все по 5 гривень» та розбираю стелажі. Дрова так собі, але згорить. Приготувати треба на п’ятьох, ще й так, щоб вистачило мінімум на два рази. Схоже, тепер це моя постійна турбота – BBQ-менеджер. Перед війною кілька тижнів поспіль хотіли виїхати на море, посмажити щось на вогні. Але все ніяк не вдавалося, то дощ, то вітер. Ось тепер наше бажання здійснилося.
Чоловік Н. повернувся з «Дзеркального», простояв шість годин, купив рис, мариноване куряче м’ясо та багато солодощів. Нормальна здобич. Завершую готувати. З перехрестя доріг якийсь грюкіт. Видивляюся – «жигуль» не пропустив «газель». У «газелі» – наші військові, у «жигулі» – якийсь дядько. Щось розмовляють, і тут прильот за ринком. Ду-у-уже потужно.
Я відчуваю, як вибухова хвиля штовхає мене в груди. Лежимо. Військовий кричить у рацію: «…Точка У!..» Далі не розібрати. Усі цілі. Повертаюся до своєї каструлі.
Сьогодні куряче м’ясо, варені яйця та вчорашні макарони, що перетворилися на запіканку. Усе приправлено золою. Меню від шефа. Приготування їжі, з урахуванням постійних забігань в укриття, забирає весь світловий день.
У нашому відділі підвалу тиша. Спробували з І. грати в міста. Швидко зайшли в тупик через нестачу міст на букву «А». Врешті-решт, кожен лишається зі своїми думками. Мабуть, евакуації не буде. Кожного дня об 11-й люди збираються біля СК «Іллічівець» та драмтеатру, і кожного дня відбій. Уперше думка, що якщо виберемося, то, можливо, Маріуполь доведеться лишити назавжди. Такі відчуття, що кільце звужується, наші військові відступають, а проривати кільце ззовні наче ніхто не збирається.
Інфраструктура вже істотно зруйнована, й на відновлення знадобиться дуже багато часу. У Маріуполі кам’яний вік триватиме ще довго. Але перш за все лякає інше – перспектива залишитися в окупації. Існувати, а тим більш працювати в недореспубліках для мене неможливо. Не сумніваюся, рано чи пізно спливе, що я був співробітником національних медіа з проукраїнськими поглядами. Чим це все скінчиться, зрозуміло — бачив достатньо прикладів. Н. із сім’єю потрібно довезти кудись, звідки вони зможуть потрапити до Еквадору. Ні в кого з нас у цьому місті майбутнього немає. Тож за нагоди треба обов’язково їхати.
Не можу зрозуміти мотивацію окупантів — оцих солдатів, які лізуть сюди, ризикуючи життям. Заради чого вони йдуть на погибель і заради чого несуть смерть нам? Вбачаються історичні паралелі: варвари намагаються зруйнувати цивілізацію просто тому, що не були здатні зрозуміти чужі цінності через свою відсталість. Знищуй все, чого не розумієш – ось їхнє гасло.
9 березня. День 14
Температура знижується, сьогодні випав сніг. Поки не розтанув, збираємо його і несемо у ванну, від цього у квартирі стає ще холодніше. Коли розтане, буде запас води.
Зараз шевченківські дні. Дороге подарункове видання Кобзаря стало частиною книжкової барикади, яка захищає нас від розльоту скла. Витягую звідти ексклюзивну збірку «Три Літа» — репринти рукописів Шевченка. Колись цю книгу подарувала мені І. Натрапили на барахолці.
Не вперше бачу нашу військову вантажівку з тентом, що заїжджає на пустир за ринком. Кілька хвилин, і звідти лунають мінометні постріли. Відповідь зазвичай прилітає хвилин через 15-30 потому. Тобто коли там ніяких військових давно немає. Це така новітня стратегія, чи вони справді вважають, що солдати чекатимуть, доки їх рознесуть? Сьогодні все так само. Перечікую відповідь і йду зайняти чергу за водою.
До гуртожитків час від часу приїжджає автоцистерна, місцеві якось дізнаються і починають збиратися ще до її приїзду. Підхожу разом з цистерною. Пощастило, здається, й на мене води вистачить. Поки стоїмо, три рази чуємо близький свист мини. Щоразу черга розбігається в усі боки, а потім збирається назад. Розумію, що місце дуже погане: якщо сюди прилетить, то поляже багато людей. Сховатися тут немає де.
Вода закінчується за кілька чоловік до мене. Прикро, дарма простояв понад годину. Повертаюся ні з чим.
У моєму під’їзді з’явилося багато людей з інших місць, мікрорайону Східного, Сартани, АС-2, чиї домівки вже знищено. До сховища ніхто з них не ходить. Кажуть: який сенс, якщо прилетить, то не врятує, бо то лише підвал, а не бомбосховище. З «аборигенів» тільки я та сусідка на поверх вище. Зібравшись докупи та познайомившись, вирішуємо розподілити обов’язки та дещо зорганізувати процес. Я слідкую за вогнем і міняю чайники, А. пиляє дрова на бруски для багаття, О. та С. рубають дерева. Так виходить ефективніше та швидше.
Спілкування з новими знайомими дає розраду. Від підвально-коридорного життя вже нудить. До квартири я підіймаюсь, щоб взяти щось із харчів, а в підвал спускаюся тільки на ночівлю. Постійно на вулиці, бо приготування їжі займає майже весь час.
Із заходу мене затуляє мій будинок, зверху – балконні перекриття, вхід у під’їзд поруч. Відносно безпечно. З вулиці стає краще зрозуміла географія боїв. Стрілянина лунає вже не тільки з західних околиць, але й із середини міста. Можна почути вистріл і влучання з обох сторін. Іноді бої йдуть фактично за кілька сотень метрів від нас.
Сьогодні вперше авіація б’є по місту десь дуже недалеко від нас. Характерний звук пікірування літака й вибух що струшує все навкруги. Встигаємо заховатися в під’їзді. Ехо вибухової хвилі відбивається дивною вібрацією в конструкціях будинку.
Десь з боку військової частини Нацгвардії підіймається дим. Очікувано. Як це вони раніше туди не стріляли?
Знову летять міни. Усі в під’їзд. З нами якісь випадкові перехожі. Розповідають, що літак скинув бомбу на пологовий будинок Третьої лікарні і там гори трупів. Слухаємо мовчки. Невже таке можливо? Чи знову якась брехня? Увечері в підвалі йду до кімнати біля виходу, послухати, що говорять. Ті самі чутки, але кількість кривавих подробиць значно більша. Думаю, то був отой вибух, який ми прийняли за удар по військовій частині. Напрямок збігається. Схоже, правда.
Маріупольська міська рада
Далі народ обговорює чутки про перемовини. Зауважую для себе дуже парадоксальні зміни в масовій свідомості. Ставлення до президента зазнало реверсивних змін. Ті 75%, хто голосував за Зеленського, тепер проклинають його за войовничість. А ті, хто підтримував Пороха і глузував із Зеленського, зараз почали поважати гаранта. Серед них і я.
10 березня. День 15
Знову вночі випав сніг, збираємо у ванну. Зима ніяк не відпускає, мороз мінус сім. Уже сформувався типовий денний графік.
Прокидаєшся десь між п’ятою та шостою ранку від гучних обстрілів. Вони тривають до восьмої чи дев’ятої години. У цей час можливі заходи ДРГ, близькі бої, засідки. Потім інтенсивність вогню різко знижується, але зовсім не вщухає.
Десь з десятої-одинадцятої починаються авіабомбардування і тривають до вечора з обов’язковою перервою на обід. Також удень обов’язково точкові мінометні обстріли.
Увечері настає час артилерійських дуелей. Летить у всі сторони.
Уночі — mixtime – може бути все відразу, по черзі чи в поєднаннях. Іноді відносна тиша, в якій когось відстрілюють снайпери.
Часовий графік виконується досить точно, і це навіть смішно.
Гойдалки в районі пустиря за ринком продовжуються. Їде вантажівка ЗСУ з тентом – шквал мінометних залпів. Вантажівка їде у зворотний бік. Через пів години відповідь. І так по колу кілька разів на день. Деяких хлопців у кузові я вже впізнаю, в одного перев’язана голова, в іншого «калашніков» з незвичним обвісом.
Сьогодні бомбардування з повітря стали ще частішими та ще ближчими. Поки закипів чайник, щонайменше 8 ударів.
У підвал прибігли дві жінки, розповідають, що жили в будинку навпроти МДУ. Будинок розбито, один під’їзд обвалився. В університеті, за чутками, базувалися наші військові, але літак поцілив у житлову п’ятиповерхівку. Це при тому, що МДУ – це окрема споруда, що стоїть посеред пустого місця. Навіть тут промазали. Таке враження, що там воюють мавпи, яким дали подивитися навчальний ролик на ютубі.
Узагалі очевидно, що російські окупанти змінили тактику. Обстрілів з РСЗВ значно поменшало. Трапляються мінометні перестрілки, усе більше завдається авіаційних і ракетних ударів. Наш район під щільним вогнем, стає дедалі гарячіше. Обміркувавши все це, запропонував І. переїхати в Кальміуський район, до батька з бабусею. За чутками, там тихо. Н. можна знову прилаштувати десь у сховище чи пошукати порожню квартиру поруч з нами. Тут будь-якої миті можемо втратити машину, бо стоїть під вікном. Тоді про евакуацію можна забути. Н. з дитиною, її чоловік – іноземець, вони мають якісь шанси виїхати без власного транспорту. Ми – ні. Переймаюся через рідних. В одній квартирі – батько з бабусею. В іншій – мати з дідусем. Якось допомогти своїм не маю змоги, бо прикутий тут. Через це посварилися.
У підвалі, як завжди, вечірнє переказування чуток. Розповідають, що точаться бої за Мангуш. Не вірю. Маячня. Також кажуть, що бомба влучила в підземний перехід і повністю його провалила — вирва на все перехрестя. Уже й не знаю, може бути.
Далі буде.
“Я бачила з вікна, як знищили будинок, у якому прожила все життя”: 30 днів у заблокованому Маріуполі
