Агенство острых новостей НОЖ Ведущее информационное агенство, мы публикуем самые важные и актуальные новости общественной, политической и экономической жизни Украины и мира
Связанные статьи
1
Якщо дивитися навколо нетренованим оком немісцевої ― а саме таке око в мене ― може здатися, що на обрії зелень: пагорби, низини, між якими де-не-де дві непомильні для сходу фігури ― стовбури шахт і терикони.
Насправді ж це вже окупована територія: до того пагорба ― ще «наші», далі ― вже «ЛНР»; ця облущена шахта з тризубом, намальованим ще в 1998 ― «наша», а он та, оманливо близька ― ні.
Коли я їхала сюди, мені говорили:
― Називається «Золоте», бо тут усе залито сонцем влітку, степ.
І ще:
― Тепер тут води золоті, жовтого кольору, бо заливає з підтоплених окупантами шахт.
Переповідаю ці версії Едуарду.
― Та ні, не через сонце, ― очікувано сміється він. ― Тут поселилися ще на початку 19 століття. Спершу не було глибоких шахт, тільки копанки. Тому довго не мали смертельних аварій, і за це в Росії давали «Золоту сову». Так і назвали ― Золоте.
З того часу це місце спіткала значно більша «аварія».
Минаємо КПВВ, що протягом шести років ніяк не запрацює через блокування зі сторони «ЛНР». Єдиний пункт пропуску в області ― у Станиці Луганській. Така дорога для когось надто дорога, надто далека, просто непосильна, тож близькі роками не бачаться.
Едуард акуратно веде світло-оливкову машину поміж ям ― рівна тільки центральна дорога, що веде до неробочого КПВВ. Збоку ― блакитнокупольна церква, у якій застряг снаряд, ядучо-червоні таблички «Обережно, міни!», за кількасот метрів від яких уже сховані в зелені будинки, дорогу рівним рядочком переходять корови.
Едуард працює гірником 25 років. З них на шахті «Золоте» ― тій, на якій малював тризуб ― 17. Тепер вона наполовину затоплена, і з-під землі видобувають не вугілля ― тільки воду. Зараз Едуард керує вентиляцією на шахті в сусідньому Гірському.
Досягши повноліття, вперше спустився під землю в тепер окупованому Антрациті ― злякався, ніби в пеклі: гуркіт, крики, задуха, протяги, пил. Міг би лишитися в Східній Німеччині з татом-військовим, та не захотів йти до школи-інтернату ― й обрав Антрацит і життя з бабусею.
― Усі вчилися ― і ти йди вчися, ― сказав тато.
«Люди працюють ― і я працюватиму», ― подумав Едуард і без нарікань подався в гірничий технікум. Робота вважалася престижною, платили добре. Справжня професія.
Після навчання пішов в армію, а повернувся уже у світ, де в шахтарів зникли гроші і з’явилися заробітки. Едуард поїхав у Росію. Працював будівельником, торгував сокирами. Повернувся в Антрацит і пішов майстром виробничого навчання в технікум. Аби Едуард став викладачем, керівництво порадило піти на заочне навчання у філію Харківського інженерно-педагогічного інститут у Стаханові, що є частиною Золотого.
Уже тут познайомився з Людмилою. Оселилися в Золотому ― батьки Едуарда купили дачу, яку вони перетворили на свій дім. До Антрацита ― як до сусіднього кварталу.
Посеред дерев несподівано виринає стара іржава транспортна стрічка шахти «Золоте». Коли почалася війна, Едуард працював там. Кількох людей поранило уламками, перервало лінії електропередачі ― за 17 годин без струму шахту затопило так, що відкачували її три місяці. З тисячі працівників лишилося 46 ― решта виїхали або ж опинилися за лінією вогню. Тепер на шахті 640 людей.
― Шахти працюють, але ніби всупереч. Напівзакинуті, ― зітхає Едуард.
Його бере жаль і за те, що шахти занепадають, і за те, що їх планують закрити через шкоду довкіллю. Каже, вугілля ще й дітям вистачило б, і є безпечні технології.
― Молоді тут, крім шахт, ніде працювати, ― говорить. ― Не думаю, що тут щось реорганізують. Усі поїдуть. І лишимося тільки ми, пенсіонери.
Улітку в Золотому може стати ще на одну пенсіонерку більше ― з окупованого Антрацита планує переїхати мама Едуарда. Після 2014 року він жодного разу там не був ― тільки в Луганську ще під час першого «перемир’я», щоб побачитися з мамою. Вона ж в Антрациті бачила колони, що ночами сунули з Ростовської області.
― Одразу ясно було, що російські, новенькі. Мама на техніці розуміється ― тато ж військовий. Після розпаду СРСР він повернувся з Німеччини, працював у військкоматі в Антрациті. Тепер на пенсії. З мамою разом не живе.
Ніби опускаючи важку штору, ховає решту родинної історії за фразою про місто:
― Тут клуб хороший, парк хороший.
За лінією пам’яті. Нащадки бойків і лемків Донбасу
2
Поки ми сидимо в тіні лип поруч з «хорошим клубом», з-за горизонту долинає глухе гупання снарядів. На них не зважає ані Едуард, ані діти на майданчику, ані бабусі, що повільно переходять дорогу ― тільки я.
― Мама Люди помирала у 2000-х і сказала, що в нас тут буде війна, ― а фоном: «гу-у-уп». ― Звідки вона це знала?..
Мама Едуарда, може, нічого й не передбачала, та все побачила. Як у травні 2014-го в Антрацит прийшли «казаки» і їхній керівник Ніколай Козіцин у новоствореній «станиці» віджимав бізнес. Як потім тих же «казаків», своє неконтрольоване дітище, розстрілювали росіяни. Як великі магазини перетворилися на забігайлівки. Як у спорожнілі квартири сусідів заселяли російських військових. Як вимахував прапорами «бабський батальйон» з жінок, яким за 50 ― і від того хололо в серці.
Переїжджати відмовилася ― боялася боїв, що йшли поруч із Золотим у 2014 році. Потім не схотіла кидати квартиру. До Едуарда приїхала тільки раз, і тоді ж Золоте обстріляли. Та зараз, у 72, покинути дім не здається такою вже поганою ідеєю.
Едуард любив Антрацит. Хотів купити там квартиру, не мав ілюзій, як багато колег, мовляв, заробить грошей на шахті і поїде деінде. Його життя проходило дорогою між Антрацитом і Золотим, ніби й не розділяючи ці міста.
Він вмикав телевізор і дивився по російських каналах про Майдан. Не любив Януковича, але, як і сусіди, звик дослухатися до наказів керівництва. У новинах «протестувальники били і палили “Беркут”», потім ― «армія обстрілювала мирний Слов’янськ», потім ширилися, ніби сморід, чутки про вбивства й зґвалтування. Тож коли з іншими чоловіками в кафе Едуард обговорював, що треба збиратися й «бити фашистів», то були не просто слова ― то був таки намір.
А потім подумав: жили ж і працювали в цій країні стільки років; сам же любить відпочивати у Карпатах; сам має паспорт у синьо-жовтій обкладинці, купленій у Львові ще в 1991-му; сам же якось у Львівській області ночував у старого вояка УПА. У місто завозили зброю і закликали вступати до лав сепаратистів. Голова тріщала. Едуард зброї до рук не взяв.
Добігала весна 2014-го. У старшого сина Міші був випускний ― омріяний ще з 9 класу білий лімузин, замовлений взимку, приїхав з Луганська, коли в сусідніх містах уже йшли бої. Десятеро випускників і випускниць поїхали в сусідній Первомайськ, куди звикли їздити на вихідні ― виходить, так з ним попрощалися.
Директорка школи, що ще минулоріч носила вишиванку і єдина в районі щоранку перед уроками вмикала гімн України, тепер з чоловіком збирала в гаражі зброю та будувала блокпости для сепаратистів. Міша рвався в «ополчение», куди вже пішли його друзі-однолітки. Батьки мовчали ― боялися підліткового бунту.
Зазвичай ЗНО складали в Алчевську, але поруч уже обстрілювали. Подруга розповіла Людмилі, що підлітків з Донбасу приймають на тест у Харкові. Звідти Міша повернувся ― і зняв пов’язану чорно-помаранчеву стрічку. У Харкові не виявилося ні фашистів, ані бандерівців.
― Виїжджайте, у вас буде концтабір! ― кричала в телефоні тітка Людмили, поки та вже шукала по всіх знайомих гроші, аби відправити Мішу в Харків на навчання. Плакала, бо Едуард вагався, чи не їхати з дворічним сином Назаром у Росію від обстрілів ― маршрутки до Москви йшли двічі на день, сусіди виїжджали. Не поїхали.
По результати ЗНО їхали до Харкова 21 липня. Едуард відвіз Людмилу з синами на потяг, забитий людьми, що тікали від війни. Додому прорвався через блокпост сепаратистів. Бабуся-сусідка, зустрівши Едуарда, з певністю сказала:
― Нас сьогодні будуть обстрілювати.
Він не повірив ― досі бої оминали Золоте. Але будильник на 00:30 поставив.
У ту ніч з Лисичанська відходили «ополченцы» Алєксєя Мозгового ― і о першій ночі почався перший обстріл Золотого. «Хай буде, що буде», ― подумав Едуард, узяв пляшку горілки, кота Рижика, пса Рекса і сів на ґанку. Усе навколо гриміло і тряслося, на вулиці ― ні душі. На ранок заспокоїлося, але відтоді обстріли стали звичними.
Едуард ходив на роботу в шахту. Через місяць повернулася дружина з Назаром, Міша лишився навчатися в Харкові. У 2015-му Людмила не витримала ― поїхали шукати житло в Слов’янську. Квартиру знайшли, та все раптово стихло ― лишилися.
3
Навпроти «хорошого клубу» ― головна площа містечка. На бетонному паркані два мурали: світлий, яскравий, з пшеницею і гербом, малювали діти з учителями, темний з написом «Золоте ― це Україна!» ― військові.
Коли в Золотому почалися бої, Едуард вирішив не тікати від долі.
― Земля підстрибувала, а ми з братом Люди кахлі клали й шашлики робили, ― він ледь чутно сміється, але тут же серйозно: ― Багато хто панічно боявся. Але якщо страх впустити в себе, то вже краще не жити ― сліду свого починаєш боятися. Відпусти страх ― і на війні вижити можна.
Військові, якими лякали у 2014-му, виявилися звичайними людьми. Давали дітям печиво, одружувалися з місцевими, привозили їжу, милися на шахті, а гірники проводили їм світло на блокпости.
А потім ― відкрили «зелений коридор». З Первомайська пішов потік людей, машин, прапорів. Едуард з Людмилою стояли вздовж дороги, щоб забирати додому знайомих ― ті, після днів у підвалах без їжі й води, не могли набутися в душі.
Але те, що навчило одних, нічого не навчило інших.
― Тільки трохи економічно гірше стає ― і починають, ― махає рукою Едуард. ― Люди тут звикли жити в Україні, але хотіти, як у Росії. «Ми Україну годуємо!» А чим ми Україну накормили?.. Поки ми разом, ми щось можемо. Варто відколотися ― і все. Росія просто хоче знищити Україну. З росіянами дружити можна ― але через паркан.
У «ЛНР» Едуард не був 7 років ― не їздив навіть до мами.
― Чому?
― Я й сам не знаю… ― голос стає ніби просипаним через решето.
Едуард мовби шукає думку, виплутує її з-поміж решти, додає гучність і силу, і таки каже:
― Ми в школі вчилися з хлопцем Женею. У технікумі теж працювали разом. Він на шахту так і не пішов ― торгував на ринку духами й дезодорантами. Безобідним був, не пив. А одного вечора трошки випив. Ішов додому, його перестріли «казаки». Була комендантська година. Били так, що матір просто забрала мішок з тілом. Як з ними там нормально жити? Я не кровожерливий, але ж так не можна ― це ж їм самим у кайф. І чи треба повертати людей, що будуть ненавидіти все українське?
Іноді з «тієї сторони» телефонують або на шахту, або Едуарду і погрожують: «Ми знаємо, що ви працюєте на хохлів, ми ще прийдемо до вас!» Інші телефонують і стримано розповідають про життя в окупації ― бояться прослуховування.
Мама Едуарда досі працює завідувачкою бібліотеки в технікумі ― цьогоріч звільняється. Кілька років по початку війни на стіні висів плакат із Шевченком, між книг жінка нікого особливо не цікавила ― тепер же вимагають політичної агітації й заходів до «дня республіки», звітності перед «міністерством». Це все робить нова працівниця.
― Я згоден жити і за 200 метрів від фронту ― аби не в «ЛНР», ― каже раптом Едуард. ― Це не життя, це не держава, це насмішка, яку підтримує Росія.
Вулиця імені мого сина. Як у Черкасах організовують зустрічі підтримки для родин військових
4
Ірина свого тата не дочекається вже ніколи. Він приготувався до обіцяного відкриття КПВВ «Золоте» ― склав мішок домашньої картоплі, щоб привезти доньці. Картопля дочекалася Ірини, коли та приїхала на похорон.
Стіни розмальовані квітами, у коридорах ― таблички з назвами міжнародних організацій-донорів. Школа в Золотому, де близько трьох сотень дітей, кабінет мистецтв з аплікаціями, малюнками, оригамі, кінусайга, фоаміран ― відрада Іри.
― А тепер зробили пів годинки тиші. Прислухайтеся до своїх відчуттів і назвіть їх, ― просить Людмила, що разом з нею проводить арттерапію для дітей.
― Головне ― малювати те, що хочеться. Заплющте очі, уявіть свої відчуття ― і малюйте, ― говорить Ірина.
Малюють. Брудно-зелене око на одній ніжці, ніби хатинка Баби Яги. Квітка. Вибух, ніби вулкан. Танки. Атомна електростанція. Темно-зелене коло з написом «внедорожник».
Опісля граються в «Автомийку» ― вишиковуються коридором, й одна дитина проходить поміж друзів і подруг, які обіймають, гладять, торкаються. Перед коридором треба сказати, хто ти і що тобі треба: «Я БТР, мені треба помити вікна!»
Після того, як усі розбіглися, Ірина розводить руками: почало більше «прилітати», і діти на таке реагують миттєво ― стають БТРами, малюють танки.
― Але по одному малюнку нічого не скажеш, треба аналізувати серію. Сьогодні було сьоме заняття з десяти, ― пояснює Ірина, перекладаючи підсохлі малюнки у файли. ― Якщо дитина не може впоратися з проблемою, працюємо індивідуально, спілкуємося з батьками. Промальоване ― це ніби проговорене: уже не може травмувати так сильно.
Зазвичай заняття проводять у підвальному шкільному ХАБчику. У 2014-му там було бомбосховище.
― Один хлопчик намалював «Війну», а поки я ходила по ручку, щоб підписати роботу, перейменував на «Клоуна». Питаю, чому, а він каже: «Так хочу». Це теж як захист: якщо я не буду говорити про це, можливо, зі мною нічого не станеться.
Але допомагає не заміна слів, а просте знання: якщо обстріл ― лишити відчиненими в класі вікна, вийти в коридор до глухої стіни, якщо треба ― спуститися в підвал. Ірина виводила так класи у 2014-му і 2015 роках. Головне: не панікувати, не показати страху.
Навіть під час найрясніших обстрілів вона нікуди не виїжджала. Восени, коли під звуки артилерії й «градів» уже почалося навчання в школі, Ірина з іншими вчительками пішки ходила з сусіднього Гірського, де мешкає, до Золотого ― 1,5 години між містечками, що схожі на дві зрощені зірки.
Від знака шахти «Карбоніт» у Золотому до рідного села Ірини ― 20 кілометрів трасою направо. Великий дім, город, річка. Матусині пиріжки не встигали охолонути. Тепер до того села ― 10 годин через Станицю Луганську, єдиний робочий КПВВ в області. Кількадесят гривень на автобус розрослися до монструозних кількох тисяч. Щоб Ірина з дітьми поїхала в село до матусі й обговорила її можливий переїзд з окупації, родині треба 12 тисяч. А ще ― пам’ятник татусеві, гостинці.
― Вона ж нікуди не виходить… Може, татусь і не витримав цього всього ― вони живуть під самою Бахмуткою. Тричі дах міняли. Татусь завжди був стриманий, був нашою опорою ― а матуся казала, що в останні роки він уже плакав.
Йдучи на автобусну зупинку, ми минаємо знак «Карбоніт» ― від нього вже 7 років шляху додому немає. Біля повороту до села тепер плакат із закликом не брати паспорти РФ. Навпроти зупинки ― синьо-жовтий бетонний блок, який час від часу замальовують російськими триколорами.
«Вони не бачили мирного життя». Перше вересня для ровесників війни в Авдіївці
5
Містечко Золоте більше схоже на п’ять сіл із центральним кварталом Сонячний, що розлилися між пагорбів. Одне з них, Золоте-5, або Михайлівка, окуповане. Раніше звідси до більш компактного Гірського ходили автобуси чи не кожні пів години, тепер же ― кілька разів на день.
Недалеко від зупинки у Гірському ― салон ритуальних послуг з відкритим нещодавно поминальним кафе.
― Прибутковий бізнес у наших краях, ― каже Людмила. ― Війна добила те, що було.
У Гірському Едуард і Людмила недавно купили квартиру ― двокімнатну, ще без кухні, з бузком у дворі. За парканом від дому ― безвіконна сіра будівля, що була хірургічним відділенням лікарні, коли Людмила навчалася в медучилищі. З медициною не склалося, довелося йти в інженерно-педагогічний інститут, щоб мати першу вищу освіту ― мріяла заочно на психологію, але так можна було тільки як другу вищу. Хворіла мама, 90-ті, заміжжя, декрет ― психологію відклала до 2000 року.
― Я тут одна така в районі була, дивилися, ніби на шамана або ворожку, ― сміється Людмила, і сміх її глибокий, ніби пласти вугілля.
В останні два роки до Людмили на сеанси приходить більше дорослих ― відступив первинний страх і ступор, і виявилося, що в новому світі треба якось жити. І що менше життя поза домом вони бачили, то більше в них озлобленості тепер. Раптово й гостро з’явилося відчуття провінції, кінця світу, межі, коли ввечері в кіно до Луганська не поїдеш ― і це найменше «не» з доступних тут до вибору.
― У дорослих більше симптомів тепер, ніж на початку війни. Ще й «корона» додалася. Дітьми хоча б займалися всі ці роки, ― резюмує жінка.
Минаємо новіший корпус поліклініки. З одного боку тут ― медсестра, чоловіка й сина якої з «ополчения» вбили в Первомайську. З іншого входу ― українські військові на ґанку з маскувальною сіткою. Між двома входами ― скальпелі, розчини й ненависть.
Людмила знає, хто її ненавидить, коли вона одягає вишивану сукню. Знає мам, чиї сини досі воюють за «ЛНР» ― і думають, аби тільки ті були живі. Знає хлопців, однолітків Міші, що бігали з ним по школі, а тепер в «ополчении». Знає медиків, що чекали на прихід Путіна. Знає шкільних учителів, що пливуть за політичною течією. Знає вчительку української мови, що чекала на російську армію, а від обстрілів втекла в Запоріжжя. Знає, хто з перехожих аж булькає злістю, бо не розуміє, за що це їм і їхнім дітям.
Людмила знає про себе: про двоюрідну сестру, що купувала вишиванки, а тепер проклинає бандерівців; про тітку, з якою заговорила аж перед її смертю; про друзів, які билися через війну на дні народженні її сина; про власну несподівану злість на мирні міста в перші роки війни; і живе з цим знанням у цьому новому пограниччі.
6
Це пограниччя з окупованими шахтами не тільки географічне, а часто й ментальне, ідеологічне. Те, що видається однозначно чорно-білим, тут має перехідні відтінки; те, що здається пограниччям здалеку, на місці виявляється центром історії. А те, що видається тут золотою серединою, стає логічною хибою на віддалі.
Людмила пограниччя в головах приймає ― не як психолог, як людина:
― Коли людині дати вибір врятувати цілий світ чи когось близького, вона обирає близького. З цієї позиції зрозуміти можна все.
Але так само як людина:
― Як це все забути?
Тут, поруч з лінією фронту, Людмила говорить про те, що на відстані миру може здаватися неоднозначним. Про те, що вона не хоче в «ЛНР», але хоче продовжувати дружбу з подругою, що підтримує сепаратистів ― просто вони про це не говорять. Про те, що не прагне в Росію, але не хоче нав’язаної пам’яті про боротьбу за Українську державу, якої на Донбасі не було. Про те, що не може припинити пам’ятати малими хлопчаками з її школи тих, хто зараз воює за «ополчение».
Ніч, і за заштореними вікнами чорно. У сусідній кімнаті засинає Назар ― і вона мріє, що він тут не лишиться. Мріє, що тут, у цій квартирі, у цьому кварталі, у цьому місті ніколи не буде «ЛНР». І від того, що вона знає про твердість своїх переконань, і про таку ж непохитність опонентів, вона губиться: а що далі?
― Думаю, багато людей лишилося при своїй думці, але градус знизився ― побачили, що й далі нормально живуть в одному місті. Але ж у будь-якій війні доводиться домовлятися. Ці питання доведеться вирішувати. Не вийде сказати «ти помиляєшся, а я — ні». Мене ж ніхто не переконає щодо «ЛНР».
Одна клієнтка Людмили запитує, як можна тепер примиритися. Відповідає, що іншою ідеєю, спільною справою ― і це теж схоже на «золоту середину». Гадану чи іронічну ― ніхто не знає.
На одному з останніх тренінгів від міжнародної організації, з якою Людмила співпрацює як психологиня, їй пояснили: у всіх контракти до 2023 року, бо потім проєкти робитимуть переважно на окупованій території. Якщо раніше експерти й експертки приїжджали на Донбас і говорили про вихід з кризи, то тепер ― про ненасильницьке спілкування й діалог.
― Вони хочуть згладити ситуацію, працювати на примирення, ― говорить Людмила.
Як психологиня вона все розуміє, але:
― Але я не уявляю, як це можливо. Не уявляю, як повністю повернути цих людей в Україну. Не уявляю, як між собою будуть спілкуватися ті, хто збирав у корито останки своїх батьків, і ті, хто їх убивав. Стріляли ж з обох сторін. Я працюю з клієнткою в Луганську, з проблемою дитячо-батьківських стосунків. Вони не знають, куди з цим питанням у Луганську піти. Моя колега вела клієнтку зі Щастя. Це непросто, звісно, хоча діти скрізь однакові. Але травма війни?.. Я працюю тут з українськими ветеранами, це страшно ― але ми по одному боці барикади. І я не готова брати в роботу «ветерана» з «тієї сторони». Тут навіть зі своїми у своєму місті складно. І я не знаю, про яке ненасильницьке спілкування може йти мова, якщо тільки насильство тут і було.
«Коли ми просили дітей намалювати безпечне місце, вони малювали підвали», ― дитяча психологиня Людмила Романенко
